.

наче замислилась вона. – Приведеш вранці Тасю…

      Далі її шепіт став надто нерозбірливим. Мені здалося, що бабуся просто молиться. Я повернулася в ліжко. Тільки до ранку вже не заснула.

      У селах прокидаються вдосвіта. Щойно розвиднилось, жінка літнього віку, яка останні тижні доглядала Малинку, зготувала нам сніданок. Посідавши за стіл, ми почули шум у дальній кімнаті. Батько схопився з місця. Я – за ним.

      Відчинивши двері, побачили дивну картину. Над ліжком бабці схилилася незнайома жінка в широкому темно-сірому халаті. Запнута червоною хустиною.

      – Геть! Іди собі, – кричала на неї бабуся.

      Озирнувшись і помітивши мого батька, незнайомка знітилася.

      – Здрастє! – усміхнулася вона, відкривши свій щербатий рот.

      – Добрий день! Ви хто?

      – Я Пилипівна, сусідка. Ось прийшла провідати Маринку.

      Пилипівна підійшла до ліжка і спробувала взяти бабусю за руку. Та швидко заховала її під ковдру.

      – Не чіпай мене!

      Приємна посмішка спала з обличчя сусідки.

      – Яка тобі різниця? Ти все одно відійдеш. Нє?

      – Ти нічого не отримаєш, – здається, з останніх сил відповіла Малинка.

      – Відьма! – тричі плюнувши на підлогу, Пилипівна вийшла з кімнати.

      – Вона погана людина. Більше не впускай її в мій дім, – випроставшись на ліжку, попрохала бабуся сина.

      – Що вона хотіла?

      – Не знаю, – одвернулася та.

      Наче забулося. Про ту пригоду більше не згадували. Принаймні до вечора. Батько їздив до аптеки за ліками. Мама з тіткою Надією поприбирали в будинку. Ми з Олегом вештались без діла. Брат сердився, що погано ловить Wi-Fi. І сусідські хлопці – нестерпні зануди. Я думала про страшне і безлике слово – майбутнє. Більше тижня тому його з останнім тестом вклали в жовтий конверт, заклеїли у присутності трьох свідків. Коли прийдуть результати ЗНО, за бажанням мами я подаватиму документи одразу до кількох вишів. Навіть до столичного. Та мене цікавлять лише львівські виші. Я хочу сюди повернутися. Маю повернутися…

      Надвечір, коли минула нестерпна спека, батько повів мене до бабусі. Вона вже не спала. Облизавши потріскані губи, обвела затуманеним поглядом кімнату. Звернулася до свого сина:

      – Добре, що ти не успадкував від мене ген саморуйнування. Ти будеш щасливий, і твої дітки будуть щасливі. А на мене не сердься. Я багато чого не розуміла в цьому житті.

      – Мам, не треба…

      – Треба.

      Мене лякав не так її зовнішній вигляд, як мої почуття. Ця жінка на ліжку так мало скидалася на мою рідну Малинку. Мені хотілося швидше залишити кімнату, зачинити двері з того боку. Не бачити її такою. Забути.

      Але батько взяв мене за плечі і підвів до ліжка. Побачивши мене зблизька, бабця сполотніла.

      – Як ти почуваєшся? – перемагаючи страх, запитала я.

      – Що казати, дитино… Як корова по теляті. Іване, – звернулася вона до татка, – забери звідси дитину.

      – Ти ж сама її кликала, – здивувався той.

      Малинка підвела