Сила пристрасті. Елен Тен

Ви сьогодні красуні.

      Ми хором подякували. Мої щоки почервоніли. Так хотілося отримати від Ігоря особистий комплімент. Щоб він належав тільки мені.

      Було помітно, що Ігор ніяковіє в суто дівочому товаристві. Шукаючи чоловічої підтримки, він запитав у Катерини, чи прийдуть ті її приятелі з літнього табору.

      Кузина відповіла щось невизначене, після чого потягнула подружок до яток із сувенірами. Здається, зробила це зумисне, щоб лишити нас з Ігорем наодинці. Я її страшенно за це ненавиділа. Намагаючись не зустрічатися з ним поглядом, силкувалася сказати щось розумне. Заповнити незручну паузу хоч якимось змістом. Після банальних фраз про гарну погоду я набралася сміливості і запитала:

      – То куди ми підемо спочатку?

      – Поки нікуди, – дивлячись на годинник, відповів він. – Зачекаємо на мою дівчину. Вона зараз підійде. А далі вже вирішимо. Добре?

      – Добре, – посміхнулась я. Якби ви тільки знали, чого мені коштувала та посмішка. Світ ніби похитнувся і тепер кружляв навколо мене, змішуючи кольори, спотворюючи звуки. – Піду покличу дівчат.

      Мені було байдуже, куди йти. Але я мала негайно зникнути. Не могла стояти і чекати з ним на ту його дівчину.

      Я не пішла до Катерини. Розвернувшись, попрямувала в зовсім інший бік. Продираючись крізь натовп, кілька разів зіштовхувалась із перехожими, серед яких був і маленький хлопчик з букетом повітряних кульок. Перед очима все пливло від сліз. Оточуючі перетворювались на дивні, а подекуди навіть відразливі тіні.

      Я сподівалася заховатися серед людей. Але іноді дечого просто не уникнути. Вони йшли мені назустріч. Ігор і його дівчина – білявка модельної зовнішності в коротенькій кремовій сукні. Його рука лежала на її талії. Вона шепотіла щось йому на вухо, загадково посміхаючись.

      Вони наближалися. Один крок, два, три… Мої ноги ставали ватяними. Було страшно спіткнутися, впасти, осоромившись перед цією щасливою парою. Коли ми порівнялися, Ігор безтурботно посміхнувся. Я відповіла тим же. І майже побігла до автобусної зупинки.

      На щастя, удома нікого не було. У туалеті я повитягала з волосся шпильки, зруйнувала свою зачіску. Довго й ретельно змивала з обличчя косметику. Ніби це могло допомогти стерти з пам’яті сьогоднішній день.

      Мобільний в сумці розривався від дзвінків.

      – Куди ти зникла? – кричала у слухавку Катерина. – Ти зараз де?

      – Я вдома. Вибач, що не попередила. У мене розболілася голова. А батарея на телефоні сіла.

      – Навіщо ж тікати? – усе ще сердилась вона. – Ми б тебе провели. Тут однаково неймовірно нудно. Замануха для туристів.

      – Не хотілося заважати. Розважайтеся, – я збиралася попрощатися, але все ж сказала: – Пам’ятаєш нашу вранішню розмову? Про мрію. Так от, у тебе більше шансів.

      Дівчина, з якою я того вечора бачила Ігоря, – Віта. Увесь вільний час вони проводили разом, зростаючись душами, перетворюючись на єдиний організм. Монстра з одним серцем.

      А сукня залишилась у мене. Забувши