Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний

й Альберт схаменувся. Навіть губи трохи розтягнув – чи то у посмішці, чи то у незадоволеній міні – чого, мовляв, лізеш поперед батька в пекло? Хочеш вказівок? Будуть тобі вказівки. Кроком руш!

      Так і вийшло, хіба що замість надто вже нахабного «крокомруша» Альберт кинув більш ввічливе «вперед!».

      Вперед – так вперед. І знаєте, що я вам скажу? Виявляється, що наявність у загоні навіть половинного комплекту кінного транспорту значно підвищує моральний дух. Не менше, аніж наявність БМП у взводі. Всі не помістяться, а все одно приємно.

      Мабуть, таке саме відчуття було й у воїнів Ганнібала, коли вони перли слонів через Альпи.

      На першого коня всадовили, звісно, Галину – тут питань не виникало. Щодо другого, то якусь мить постояли, насуплено один на одного поглядаючи, й Альберт, зваживши розклад інтересів, кинув Ігорю щось коротке й пов’язане з ченджем.

      – Будемо мінятись, – переклав той, а я подумав, що ще зовсім трохи – і серед нашої компанії складеться подоба суржику. Тільки не українсько-російського, а українсько-українсько-українсько-українського. А якщо додаватимуться ще якісь члени команди, то й польського. Але нас більше, ми їх задавимо!

      А може, й не більше. Це вже залежить від того, наскільки глибоко падати нам у минуле. Й чи не станеться так, що і ми будемо в меншині? Або так, що й нас мало, й поляків не дуже, й литвинів теж не дуже багато… хто там далі? давні києворуси? чи русокияни?

      Такі лінгвістичні вправи мене розсмішили, й Галя (от же ж дівчата! Все-таки є плюси у вашій неймовірній уважності!) те, мабуть, помітила, бо стала позирати здивовано.

      Ще б пак. Іде здоровило (втім, найменше з наявних здоровил), тільки-но людину вбило або й двох, залежно від того, як рахувати; трупи за руки-ноги до лісу тягало… – а посміхається. Як наче подобається йому ця робота, але хіба так може бути?

      Відповідаю. Одразу на два непоставлені запитання.

      Перше. Не подобається. Не з якихось там моральних міркувань (яка там мораль на старості років), а виключно з міркувань доцільності. Треба вбити – вб’ю. Можна обійтись – нехай кандидат погуляє. Простіше кажучи, ставлення таке, як до важкої роботи, а часто-густо ще брудної-бруднющої.

      І друге. Таке бути може. Є люди, яким подобається, страшенно подобається вбивати. Бачив таких не раз. Як нема можливості вбити – вони жертву мучитимуть. Як нема як покатувати фізично – зґвалтують морально. Якщо до цього у них ще й IQ вищий за середній пунктів на двадцять – то бути їм генералами або видатними політиками, а якщо менший – то можна і президентом стати.

      Не дуже розумні думки, але що тут вдієш – дорога! Про щось путнє тут важко думається, більшість уваги відвертає сам процес пересування. Треба слідкувати й за напрямком, й за тим, щоб у коняче лайно не вступити, й за тим, щоб об камінчика не спіткнутися. Міркувати треба або зранку на пляжі, коли сонечко ще низенько, а соньки́ ще на пісочок не повилазили, кожний квадратний сантиметр простирадлами не вкрили, в карти не грають та приймачі не вмикають; або увечері в ліжку, або у затишному кабінеті