Оголошено вбивство. Аґата Крісті

щоб його там бачила. Ці молодики, які сидять за конторкою адміністратора, для мене всі однакові. Проте ми дуже гарно провели тоді час у Монре, і власник готелю виявив до нас надзвичайну увагу. Тому я намагалася бути максимально чемною й висловила сподівання, що той хлопець утішається своїм перебуванням в Англії, а він сказав так: батько послав його сюди на півроку вивчати готельний бізнес. Усе здавалося цілком природним.

      – А ваша наступна зустріч?

      – Вона відбулася – дайте-но я пригадаю – днів десять тому, він несподівано з’явився тут. Я була дуже здивована, коли побачила його. Він попросив пробачення за те, що мене турбує, але сказав, що я єдина особа, яку він знає в Англії. Він сказав мені, що йому терміново потрібні гроші, він, мовляв, повинен негайно повернутися до Швейцарії, бо його мати тяжко захворіла.

      – Однак Леті не дала йому грошей, – випалила міс Баннер, відсапуючись.

      – Це була дуже неправдоподібна історія, – з глибокою переконаністю в голосі сказала міс Блеклок. – Я відразу зрозуміла, що він морочить мені голову. Історія про те, що йому потрібні гроші на повернення до Швейцарії, була суцільною вигадкою. Його батько міг просто зателефонувати в цю країну й про все домовитися. Власники готелів пов’язані між собою по всій Європі. Я запідозрила, що він просто розтринькав свої гроші або щось таке. – Вона помовчала й сухо сказала: – Не вважайте мене особою надто черствою, але я протягом багатьох років працювала секретаркою у великого фінансиста, і це навчило бути обережною, коли хтось випрохує гроші. Я просто знаю, чим здебільшого все це закінчується.

      – Єдине, що мене здивувало, – докинула вона замислено, – це те, що він не став наполягати. Він пішов від мене, не сказавши нічого більше. Скидалося на те, що він і не сподівався отримати гроші.

      – То чи не думаєте ви тепер, що він прийшов до вас лише для того, щоб розвідати тут обстановку?

      Міс Блеклок енергійно закивала головою.

      – Саме так я тепер і думаю. Ідучи геть, він зробив кілька зауважень щодо моїх кімнат. Він сказав: «У вас дуже приємна їдальня» (а це не так насправді – то бридка й темна мала кімнатка), певне, то був привід для того, щоб туди зазирнути. А потім він випередив мене і сам почав відчиняти парадні двері, сказавши: «Дозвольте мені». Я думаю, він хотів подивитися, як вони зачиняються. Як і більшість тутешніх людей, ми ніколи не замикаємо парадні двері, поки не споночіє. Хто завгодно може увійти в дім.

      – А як двері з чорного ходу? Я так розумію, що ви маєте двері чорного ходу з боку садка?

      – Так. Я виходила, щоб закрити качок у сараї, незадовго до того, як почали приходити люди.

      – Вони були замкнені, коли ви вийшли?

      Міс Блеклок спохмурніла.

      – Я не пам’ятаю… Мабуть, що так. Але я точно замкнула їх, коли повернулася в дім.

      – Це було десь о чверть на сьому?

      – Та десь так.

      – А що парадні двері?

      – Я замикаю їх значно пізніше.

      – У такому разі Шерц міг легко увійти крізь них. А міг і прослизнути у двері