Оголошено вбивство. Аґата Крісті

свій капелюшок, вдягайте пальто й ходіть зі мною. У мене тут немає апарата, яким я зриваю нігті, та й інші знаряддя тортур я залишив у себе на дільниці. Туди ми вас і поведемо. Ти наготував наручники, Флетчере?

      – Сер! – сказав сержант Флетчер голосом, у якому звучало глибоке схвалення.

      – Але я не хочу туди йти! – заверещала Міці, відступаючи від нього.

      – У такому разі відповідайте на коректні запитання коректно. Можете покликати свого адвоката, якщо хочете.

      – Адвоката? Я не любити адвокатів. Я не хотіти адвоката.

      Вона відклала качалку, витерла руки шматиною полотна й сіла на стілець.

      – Що ви хотіти знати? – запитала вона похмуро.

      – Щоб ви мені розповіли про те, що тут було вчора ввечері.

      – Ви дуже добре знати, що тут було.

      – Я хочу почути вашу розповідь.

      – Я хотіла покинути цей дім. Вона вам про це казати? Я хотіла піти, коли побачила в газеті те оголошення про вбивство. Я хотіти піти. Вона мене не відпустити. Вона сувора жінка – і зовсім не симпатична. Вона примусити мене залишитися. Але я знати – знати, що відбудеться. Я знати, що мене вб’ють.

      – Але ж вас не вбили, чи не так?

      – Ні, – неохоче погодилася Міці.

      – Тоді розкажіть нам, що ж там сталося.

      – Я хвилюватися. О, я дуже хвилюватися. Весь вечір. Люди ходити туди-сюди. Одного разу мені здалося, що хтось проникнути в хол, – але то лише місіс Геймс увійти крізь бічні двері (щоб не бруднити парадні сходи, каже вона. Дуже їй вони потрібні!) Він нацистка, цей жінка з її світлим волоссям та синіми очима, такий погордливий, він дивитися на мене й думати, що я… я сміття.

      – Дідько з нею, з місіс Геймс.

      – Хто вона такий, вона думає? Чи має вона університетську освіту, таку, яку мати я? Чи мати вона диплом з економіки? Ні, вона лише колупатися в саду й за це їй платити. Вона викопувати та корчувати траву й за це їй платити щосуботи. Хто вона такий, щоб називати себе леді?

      – Дідько з нею, з місіс Геймс, я сказав. Розповідайте далі.

      – Я брати херес, склянки та печиво, яке я так гарно спекла, й нести до вітальні. Потім дзвоник, і я відчиняти двері. Знову й знову я відчиняти двері. Це принизливо – але я їх відчиняти. А потім повертаюся до їдальні, починаю чистити срібло і думаю, що мені тут буде зручно, бо коли хтось приходити вбивати мене, у мене тут лежати великий ніж, дуже гострий.

      – Ви збіса передбачливі.

      – А потім раптом чути постріли. Я думати: «Почалося». Я бігти через їдальню – там інші двері, не відчиняються. Я стояти хвилину і слухати, а тоді лунати ще один постріл і щось гупати, там, у холі, і я обертати ручку дверей, але вона замкнена ззовні. Я спіймана там, наче миша в пастці. І я божеволіти від страху. Я верещати та верещати і гупати у двері. І нарешті – нарешті – вони обертати ключ у дверях і випускати мене звідти. І тоді я приносити свічки, багато, багато свічок – потім світло, і я бачити кров – кров! Ох, Gott in Himmel,[1] я бачити кров! То не вперше переді мною кров. Мій маленький братик – я бачу, як його вбивати в

1

Боже на небі (нім.).