Чужий. Алан Фостер

турбулентності, – Ріплі напружено працювала на панелі управління.

      – Увімкни навігаційні та посадочні ліхтарі. – Даллас вдивлявся крізь вихри на екранах. – Можливо, щось ми зможемо побачити.

      – За таких умов ніхто не зробить це краще, аніж прилади, – сказав Еш.

      – Авжеж, я не зможу їх замінити. Усе ж хотілося б щось і бачити на власні очі.

      На днищі «Ностромо» загорілися яскраві прожектори. Вони хіба що трішки пробивалися крізь хмари, не даючи того огляду, якого так жадав капітан. Усе ж вони зробили світлішими перед тим темні оглядові екрани, а з ними й капітанський відсік. Та й на серці у всіх стало трохи легше. Ламберт уже не здавалося, що вони летять крізь чорнило.

      Зі своїх місць Паркер і Бретт не бачили хмарної завіси, але відчули її. У зоні турбулентності інженерний відсік раптом втратив колишню рівновагу й дещо перехилився на бік.

      Паркер стиха лайнувся.

      – Що це таке? Ти чув це?

      – Еге, – Бретт нервово вивчав індикатор. – Перепад тиску на повітрозабирачу номер три. Напевно, ми втратили захисний кожух, – він почав натискати кнопки. – Еге ж, так і є. Крізь забірник просочується пил.

      – Вимкни, вимкни його.

      – А що, по-твоєму, я роблю?

      – Чудово. Тепер наш допоміжний двигун забитий курявою.

      – Нічого страшного… сподіваюся, – Бретт налаштував управління. – Зараз заблокую цей забірник і увімкну вентиляцію на видув.

      – Але двигун, напевно, вже пошкоджено, – Паркеру страшно було подумати про те, що можуть тверді частки, які занесло вітром, зробити із внутрішньою оболонкою забору. – Де ми в біса летимо? Це хмари чи скелі? Якщо ми не розіб’ємся, то як мінімум одержимо замикання в схемах, які на такій швидкості просто загоряться.

      П’ятеро членів екіпажу в капітанському відділенні не чули інженерських прокльонів і намагались посадити буксир недалеко від джерела сигналу так, щоб він залишився неушкодженим.

      – Наближаємось до джерела сигналу, – Ламберт спостерігала за давачем. – Відстань – двадцять п’ять кілометрів. Двадцять. Десять, п’ять…

      – Гальмуємо і повертаємо, – Даллас схилився над пристроями ручного управління.

      – Коригую курс. Три градуси чотири хвилини праворуч, – Даллас виконав коригування. – Тепер усе в нормі. П’ять кілометрів до центра радіуса пошуку. Тримати курс.

      – Зменшуємо радіус, – Даллас знову почав натискати на кнопки ручного управління.

      – Три кілометри. Два.

      У Ламберт був надто схвильований голос. Даллас не міг відгадати чому: через загальну небезпеку чи через наближення до джерела сигналу.

      – Ми фактично над ним.

      – Молодець, Ламберт. Ріплі, як виглядає поверхня? Знайди, де можна сісти.

      – Працюю над цим, сер, – Ріплі перевірила декілька панелей, і в міру того як з індикаторів надходили неприйнятні дані, в неї на обличчі з’являвся вираз огиди. Зореліт кружляв у повітрі, доки Ріплі намагалася розібратися в невидимій поверхні.

      – У