Infernale. Пекельний сеанс. Джонатан Скарітон

Вітмен ішов слідом за Еллі, чи хтось переслідував його серед груп людей? Може, безлика фігура, що зауважувала їхню розмову, колір велосипеда Еллі, поглинені думками очі Вітмена? Чи зупинилася ця фігура разом із ними, щоб погладити фокстер’єра, який гуляв зі своїм господарем?

      Вітмен увійшов до телефонної будки з боку Мелвіль-драйв і сказав Еллі покататися на велосипеді поблизу. Вона почала нити, він запевнив її, що це забере лише хвилину. Натискаючи кнопки номера Вальдано, він слідкував за тим, аби не втрачати її з поля зору. Вона розважалася, примудряючись не висмикувати своїх маленьких ніжок з-під педальних ремінців і змушуючи себе їздити по асфальту. Поряд із нею нікого не було.

      Доки секретарка Вальдано з’єднувала Алекса з самим колекціонером, він кидав часті погляди в бік Еллі. Вальдано підтвердив, що його цікавить плакат «Франкенштейна», і Вітмен відповів, що шукатиме його. Звісно, він уже знав джерело в Лондоні – нерозважливого власника, який гадки не мав, чим володів. Одноаркушний плакат «стилю А» був одним із п’яти відомих уцілілих екземплярів. Вітмен уявляв, як поїде туди і придбає плакат майже за безцінь, а тоді змусить Вальдано змагатися з іншими колекціонерами на закритому аукціоні.

      Зараз навколо Еллі було вже більше людей. Її обминув бігун; пройшла жінка з собакою; двоє юнаків із борідками в толстовках з емблемою Единбурзького університету; інша жінка, з цигаркою в роті й татуюваннями на руках, ляскала свою зарюмсану дитину. У телефоні Вальдано казав, що заплатить щедру шестизначну суму за плакат. Він дав Вітмену номер, на який йому можна було телефонувати в будь-який час. Вітмен порився в кишені й схопив ручку. Глянув крізь скло – Еллі всміхалася йому. Він усміхнувся у відповідь. Погортав сторінки записника, шукаючи чисте місце, і почав записувати номер. Знов озирнувся в бік велосипеда. Еллі не було.

      Велосипед самотньо стояв на пішохідній доріжці. Він випустив слухавку. Чути було, як голос Вальдано питає його, чи він ще там. Він вийшов із будки. На цю мить ним володіла радше рішучість, ніж тривога. Він висварить її, посадить знову на велосипед і попередить, щоб вона більше ніколи (ніколи-ніколи) не тікала. Зазвичай вона цього не робила, та, може, якийсь блискучий предмет на землі чи собака біля квітучої вишні привернули її увагу, і вона пішла подивитися. Може, вона впала з велосипеда і тримається десь неподалік. Він зробив кілька розмашистих кроків і зазирнув за єдине дерево, під яким вона могла знайти прихисток. Там її не було.

      Відступивши, він почав роззиратися довкола. Вона не могла бути далеко. Доки не вибігла на проїжджу частину, нічого поганого з нею трапитися не могло, а Еллі ніколи не любила шумних і стрімких автівок. Він повернув назад до Мелвіль-драйв. Кілька машин проїхали повз; жодної ознаки того, що на шосе трапився нещасний випадок. Він спробував розслабитися. Вона мала бути десь поряд. Зрештою, таку маленьку дитину важче помітити одразу. Хай там як, він пришвидшив кроки, і так само пришвидшився