Infernale. Пекельний сеанс. Джонатан Скарітон

Чого йому треба цього разу?

      – Фільм Оґюстена Секюлера.

      Чарлі насупився, спантеличений.

      – Чувака з Франції? Я гадав, він лише зазняв кілька сцен.

      – Так кажуть книжки з історії. Вальдано вважає інакше.

      – А як вважаєш ти?

      – Мені байдуже, доки за це платять, – відповів Вітмен, хоча його очі казали протилежне. – Його майстерня була в Единбурзі, тож мені доведеться… ти розумієш.

      – Ти точно хочеш туди повернутися? Після… – він запнувся, раптом збентежений.

      – Це було дуже давно.

      Вони замовкли, а тоді Чарлі сказав:

      – Ну, а як щодо «39 сходинок»? Ми вже надто довго сидимо на цій інфі – мабуть, хтось свиснув плівку.

      Вітмен зняв окуляри й оглянув їх у розсіяному світлі масивного мідного торшеру. Гостросюжетний шпигунський трилер Гічкока 1935 року став першим, у якому з’являється тема втечі невинного. Незабутній динамічний епізод на мосту, коли Роберт Донат, тікаючи, стрибає з потяга, був відзнятий на мосту Форт-Роуд в Единбурзі. Протягом останніх двох місяців Чарлі тримав зв’язок із жінкою з Единбурга, котра стверджувала, що її колишній чоловік володіє котками з плівкою, яка містить сцени з «39 сходинок». Буцімто чоловік був дублером на зйомках, де прослизнув до намету Гічкока й поцупив плівку. Жінка казала, що її чоловік залишив письмові пояснення до кожного котка.

      Одна зі сцен містила коротку появу самого Гічкока як одного із загиблих під час перестрілки в епізоді в потязі. Однак ще одна його поява була зафіксована на початку фільму – це він жбурляє сміття, коли Роберт Донат із Люсі Маннгайм тікають з театру. Якщо ці нотатки були чогось варті, це робило «39 сходинок» єдиним фільмом Гічкока з двома епізодичними появами режисера, одна з яких до цього часу вважалася назавжди втраченою. Ані Чарлі, ані Вітмен не знаходили жодної згадки про неї в більш ранніх інтерв’ю чи каталогах, але не це викликало скепсис у Вітмена.

      – Не знаю, чи варто воно цієї поїздки. Стара могла вижити з глузду. Друга поява, ще чого. Безглуздя.

      – Ти вважав так само, перш ніж ми знайшли ті додаткові сцени з «Підглядальника». Хто б міг подумати, що Майкл Павелл зробив ще одну сцену з дівчиною із заячою губою й розширений епізод самогубства?

      – Там ми мали добру підказку, – сказав Вітмен. – Усі ті розбіжності між каталогами, коли йшлося про тривалість. Не треба бути генієм, щоб збагнути, що це або помилка, або випадок зникнення кадрів. Наразі для мене буде краще, якщо ти залишишся тут і приглядатимеш за справами.

      Вітмен розвернувся.

      – Крамниця зачиняється, – сказав він відвідувачам. У тьмяному світлі контури тіней обнишпорювали целулоїдний некрополіс.

      Його погляд зупинився на маленькому віконці крамниці. Крізь ґрати він побачив надворі жінку з дитиною. Дівчинці було років шість, і від цього ставало ще гірше. Вона тягнула і смикала матір за руку, закликаючи її увійти до крамниці. Мати з сумкою продуктів в іншій руці хитала