Infernale. Пекельний сеанс. Джонатан Скарітон

закадрити цю жінку, Кетрін. Істроу був пройдисвіт, хіба не так? Завжди прагнув домогтися свого, маніпулюючи людьми.

      – А я гадав, ви оціните, коли побачите в його тактиці дещо від себе, – сказав Вальдано.

      Вітмен знизав плечима.

      – Усі ми щось уміємо в цьому житті.

      Блакитна хмарка цигаркового диму колихалася над столом Вальдано.

      – То чого ви від мене хочете?

      – Я хочу, щоб ви знайшли для мене цей фільм, містере Вітмен.

      – Мені нецікаво.

      Вальдано задріботів пальцями по столу.

      – Я гадав, що вас узагалі не приваблює вікторіанське кіно. Звідки раптом така охота ганятися за примарами?

      – Відсутність розпалює бажання. Це буде незвичайний додаток до моєї колекції.

      – Просто віддайте мені гроші за картину з Твелвтріз, і я піду. Я казав вам, що «Котячим кроком» – це моя остання робота на вас.

      – Дуже люб’язно, що дали мені знати. І все-таки ви постійно повертаєтеся.

      Він зітхнув. Навіть у цьому зітханні відчувалася нетерплячість.

      – У минулому ви ніколи не розчаровували мене, містере Вітмен. Лише з плакатом «Франкенштейна», який я найняв вас шукати десять років тому. Його ви мені так і не знайшли. Однак у світлі обставин, що склалися в той період вашого життя, я волію забути про це. До речі, твори містера Вейла мене більше не цікавлять, – на мить його очі напружилися. – Хоч я не можу позбутися думки, що ви таки знайшли один екземпляр, який приховали від мене.

      Вітмен кліпнув на нього очима, стривожившись.

      «Він блефує. Він не знає. Не може знати».

      – Я не бачив у вас чоловіка, зв’язаного родиною й супутніми негараздами, містере Вітмен.

      – А я вважав вас гарним сім’янином. Закладаюся, що ви зіпсували чотирьох-п’ятьох лише цього місяця.

      У відповідь на це Вальдано натиснув кнопку на краю стола, і електричний віндзорський камін під портретом Секюлера з тріском ожив. Вітмен неспокійно засовався в кріслі. Він починав пітніти. Приплив нудоти захлеснув його, щойно з глибин свідомості зринули спогади про вогонь.

      – Усе гаразд, містере Вітмен? – запитав колекціонер з усмішкою, широкою, як у «Людини, що сміється». Вітмен важко глитнув, намагаючись приховати свою ніяковість. Він уникав дивитися в камін, боячись упасти в панічний стан, та все одно відчував, як танцюють язики полум’я, лижучи повітря.

      – Не впевнений, що я вдала людина для цієї роботи, – спромігся вимовити він.

      Колекціонер дістав із нижньої шухляди чекову книжку й поклав на стіл.

      – Ви не скористалися моїм чеком за замовлення «Франкенштейна». То нащо це робити? Нащо торгуватися під час кожної зустрічі, вимагаючи підвищення платні, коли не збираєтеся отримувати цих грошей? Вважаєте, що це криваві гроші, так? – він розсміявся, наче така ймовірність розважала його. – Це мов продати душу дияволу.

      – Може, я просто не хочу цієї роботи.

      – Ви брешете. Колода тасується, і ваші пальці сверблять від нетерпіння грати.

      Він заповнив чек, підписав, відірвав його і згорнув на столі.

      – Вчинки брешуть гучніше за слова,