Infernale. Пекельний сеанс. Джонатан Скарітон

сусідів, деякі з них увійшли в дім. Вони високо тримали свічки над головами, шукаючи злочинця, і хтось побіг до міської поліції по допомогу. Більше Зої Секюлер ніколи не бачили.

      Вітмен знову визирнув у вікно. Подолавши звивистий шлях між золотавими полями, потяг в’їхав у тунель, щоб виринути назустріч безкрайому синьому простору озера Леман, за яким тягнувся величний гірський хребет, затуляючи обрій. Великий маєток, яким міг бути Рів-де-Пранжен, вивищувався над горами. Виноградники були розлиті по всьому рельєфу, наче вино на воді, за озером поміж зеленого масиву виринали пологі дахи шале. Така картина породжувала синдром Стендаля – частково від подиву. Ніщо не вказувало на появу озера чи гірського хребта. Наче Аліса, що падає в кролячу нору, потяг пірнув у тунель і виринув у казковій країні чудес серед гір, виноградників і замків, і все це було оповито маревом великого озера. Кондуктор, брязкаючи ключами, підійшов і перевірив квиток Вітмена. Той закрив теку, схопив пальто й рюкзак і підвівся. У дальньому кінці коридору двері залишилися відчиненими, і раптовий порив вітру мало не вирвав газету з рук якогось чоловіка. Вітмен притримав двері для літньої жінки, і та прослизнула повз, холодно кивнувши.

      Він перейшов до вагона-ресторану, відчуваючи, як реве гребля в нього під ногами. Замовив сендвіч і сів за найближчий стіл, що підстрибував під час руху потяга. Повз вікно промайнув сигнальний стовп, а тоді похмура покинута платформа, назву якої годі було розібрати через швидкість потяга і темне від хмар небо. Вітмен мав непевне відчуття, що його переслідують, стежать знайомі обличчя у спалахах цигарок, ховаючи свої риси за чирканням сірників; персонажі у верхньому одязі, які підходять до телефонів-автоматів і роблять вигляд, що набирають неіснуючі номери; обличчя, приховані за сонячними окулярами й газетами, що з’являються в різних місцях і навіть у різних країнах. На той час, як він дійшов до кави, потяг уже наближався до Лозанни.

      За кілька хвилин його ноги ступили на бетонну платформу вокзалу Лозанна-Бангоф. Він проминув каси продажу квитків на внутрішні рейси і вийшов на вулицю, опинившись перед універмагом і «Макдональдзом». Небо виглядало непривітним, вкритим темно-сірою завісою, що затуляла Старе місто. Вище у горах Собор Богоматері темнів над обрієм міста, наче сокіл у засідці.

      Єдине слово спадало на думку: лад. Усе працювало мов годинник із якоюсь патологічною охайністю; навіть будівлі зводилися без жодних фантазій. Люди, котрі поспішали причепуреними вуличками, мали ніжно-помаранчевий колір облич і здоровий рум’янець, наче щоранку натирали щоки мандаринами, перш ніж узятися до сніданку за 150 франків. Чоловіки ворушили кінцівками з упевненістю успішних людей. Жінкам достатньо було наморщити носика і крутнути стегнами, щоб закохати в себе будь-якого чоловіка.

      На тротуарах Авеню-де-ля-Ґар було не проштовхнутися від туристів. Студенти в гостроверхих шапках і щасливі покупці каталися туди-сюди на фунікулерах, що підіймалися з кам’янистих