Біла ніч. Андрій Кокотюха

давай.

      – Мо’, з тобою вдвох? До пари?

      Степан куснув яйце непошкодженим краєм рота, обережно прожував, знову скривився. Мирон після короткої паузи шарпонув його за лікоть.

      – А може – той? Завтра рано рвонемо?

      Цвяшко закашлявся від несподіванки, ледь не вдавившись. Чотар постукав його по спині.

      – Чого ти?

      – Нічого. – Степан перевів подих.

      – Злякався?

      – Краще скажи, чого це раптом надумався. Сидів собі тихенько – і мов з дуба впав: гайда, мовляв, разом. Чому я маю тобі довіряти? Ти хто такий узагалі?

      Мирон знітився. Це вже скидалося на допит – після повернення комуністів його викликали до районного управління НКВС. Навіть переночував у камері, де досвідчені люди заспокоїли: було б щось, відразу б забрали в область і говорили б інакше. А так для порядку допитували всіх без винятку, хто пережив німців і лишився живий, не примкнувши до жодного підпілля, хоч більшовицького, хоч повстанського, і не воюючи ані за червоних, ані за українських партизанів.

      Та аж тепер Чотар мав зрозумілу для себе відповідь на подібні питання.

      Ще рік тому можливо було лишатися нейтральним. Ані за тих, ані за сих, сам за себе, чим Мирон потайки пишався, хоч уголос намагався не говорити. Нині ж Степан Цвяшко, якого він до сьогодні знати не знав, заганяє в кут, пропонуючи зробити, нарешті, вибір.

      – Підсів – значить, довіра є. А в мене тут родичі. Як удасться втекти – їм попаде. Але якщо не вдасться, уже за тиждень мені дадуть автомат. – Чотар стишив голос, від цього сказане звучало лиховісніше, немов тяжкий вирок. – І будемо ми, як оцей рязанський Ваня Яблочков. Тільки воно, бач, дурне. Тисне на гашетку й не думає. А ти маєш думати, як не крути. Цей без наказу пальнув, з переляку. Тобі накажуть стріляти в жінок і дітей. Перед цим присягу складеш. Ну, що робитимеш?

      – Ішов би ти в дупу, – видихнув Цвяшко. – Без тебе знаю. Але й тікатиму сам.

      – Я піду, куди скажеш. Тільки ти, Степане, уже там. І всі, кого тут зібрали.

      – Давно змикитив?

      – Так казав же – недавно. Аби раніше склав, що до чого, давно б у ліс подався. Та й тепер не пізно.

      Чотар, швидко роззирнувшись навсібіч, повернувся до Цвяшка, видихнув у лице, заводячись:

      – Хочеш іще? Питав мене, у чому річ? Я тобі скажу. Навіть не в родичах. У багатьох, хто по лісах ховається та із совєтами воює, рідні живуть собі, й не чіпає їх ніхто. Хай до часу. Тільки ж усіх однаково не вивезуть звідси. Ну не буває такого! Знаю, куди йти, кого шукати, до кого постукати, аби заховали. Далі – що? Сидіти в криївці, у підвалі, без сонячного світла – скільки? Місяць, рік, два? До кінця життя? Ті, хто нас ховатимуть, ризикують більше, ніж родичі.

      – То ти інших жалієш? А може, отак прикриваєшся? Ну, як хочеш. Інший варіант ти вже знаєш: станеш виконувати накази. Чи у своїх стріляти, чи на німецькі кулемети «за родіну, за Сталіна». – Поклавши до рота останній шматок яйця, Степан повільно прожував, знову торкнувся побитого місця. – Ніхто тобі не каже, що треба сидіти, мов щур чи кріт. Я давно готовий шукати лісових, хай зброю дають. І шукав би сам, аби знав тут, у цих місцях, когось. Незнайомих