Біла ніч. Андрій Кокотюха

брудній шинелі. Говорив голосно, його почули навіть по той бік огорожі, тому налякані зойки відразу стихли. Старшина, не чекаючи нічого подібного, опустив пістолет, жестом звелів солдатам також забрати зброю.

      – Ти що сказав? Хто такий? – гаркнув на зухвальця.

      – Антонюк моє прізвище. Яків. – І, помовчавши, додав уже не так твердо: – Рахівник.

      – Значить, грамотний. – Старшина сплюнув собі під ноги. – Коли так, Антонюк, скажи всім тут: треба сидіти, де посадили, і чекати, поки завтра вас поведуть далі. Там отримаєте новий наказ.

      – Нам ніхто не має права наказувати.

      Чотар відчув на собі погляд Цвяшка. Зиркнув на нього – Степан криво посміхнувся й для чогось підморгнув. Потім кивнув уперед, закликаючи стежити за розвитком подій. А старшина тим часом закляк, немов отримав раптовий удар чимось сильним по голові. Перетравив почуте й нарешті промовив:

      – У мене наказ таких, як ти, розумнику, не чіпати. Бо не можна налаштовувати проти влади громадян, на яких влада повинна спиратися. Тільки ж я порушу наказ, і нічого мені за це не буде.

      – Підстава?

      – Га?

      – Питаюся – на якій підставі ви порушите наказ. Самі ж чули, ось перед вами старший сказав – ми ще не присягнули. Тому, згідно із законом, поки вважаємося цивільними. Нічого такого проти влади жоден із нас не говорив і тим більше – не робив. Бо таких знають, і забирають не у ваше військо. Значить, якщо ми не заарештовані, наказам можемо не коритися.

      Поки Антонюк говорив, старшина поволі отямився. Пістолет не заховав, але почав ним гратися, крутячи й злегка підкидаючи в руці. Коли Яків замовк, старшина гмикнув, знову сплюнув, тепер уже – у бік невдоволеного.

      – Ти, мужик, не розумний. Помилився я. Ти – дурило. І всім тут показуєш дурний приклад. Хіба забув – війна! А я на території збірного пункту представляю твою законну владу. Це значить, Яків Антонюк, я тебе, як військовий і представник влади, можу розстріляти, навіть якби ти був без ноги й тебе б не брали в армію. Причин – мільйон.

      – Капітан перед вами говорив…

      – Мовчати! – перервав старшина. – Не капітан, а товариш капітан! І мало що й кому він говорив! Де ти тут капітана бачиш? Його не буде, усі питання до мене! А я тобі все сказав! Тебе, – він тицьнув на Якова дулом, – і будь-кого хто завгодно може розстріляти за найменшу непокору! Хіба ти не зрозумів досі: під час війни непокора владі прирівнюється до зради? Коли ти вже таке теля, то я ось усе розтовк. І тобі, і всім іншим. Питання!

      Над головами зависла тиша.

      – Я тутешній, – промовив Антонюк глухо. – Он там моя жінка з дітьми. І то все жінки з нашого села. Вони їсти принесли. Де тут порушення? Хіба не можуть передати?

      Старшина озирнувся на мовчазний жіночий гурт, наче ось щойно побачив, потому повернувся назад, крекнув:

      – Чому – не можуть? Можуть. Але не положено.

      Гордий із самого себе, він розвернувся до жінок усім корпусом. Автоматники розступилися, ніби так його було гірше видно. Заховавши пістолет у кобуру, старшина повторив, тепер