Біла ніч. Андрій Кокотюха

боячись, як би не почали ломитися у двері. Наступного дня переконалася: страхи мали під собою підстави. Дійшовши таки до приятельки, яка мешкала недалеко, почула від неї: мовляв, уночі вбито двох офіцерських дружин, причому одна була заміжня за вищим чином НКВС. Люди палять документи, а в перукарні, які ще дивом працюють, не пробитися: жінки роблять зачіски, черги стоять на тротуарах, наче за хлібом.

      – У багатьох розв’язалися язики, Клаво. – Подруга говорила на диво спокійно. – Кажуть, німці вже в Хімках, не сьогодні – завтра будуть тут. Боятися їх не треба, бо страшніше, ніж у тридцять сьомому, вже не буде.

      – Що ти таке плетеш! – шикала на неї Клавдія, та приятелька відмахувалася:

      – Сама подумай. Розплющ очі. Чим, по-твоєму, займався твій чоловік або мій? Нехай він тоді ще в органах не служив, бо мій так само. Але ж їм тоді місця розчистили. Ти забула, як «Правда» друкувала смертні вироки? Переживемо.

      – Гітлера? – Клавдія робила круглі очі.

      – Так он Париж переживає. Москва теж вистоїть.

      Вона не хотіла це слухати, навіть не витримувала – затуляла вуха. Не допомагало. Реальність стрімко вторгалася, руйнуючи за короткий час усе, у що Клавдія вірила та до чого звикла. З чоловіком не було жодного зв’язку – Полинін служив десь в особовому відділі, за його ж словами, наводив порядки на фронтах, борючись із дезертирством та іншою зрадою. І в ті моторошні дні зради не бракувало в самій Москві, але Федір дав про себе знати вже в листопаді. Та навіть не маючи поняття, де чоловік і чи живий, їй не стріляло в голову втекти разом з усіма. Хоча б через те, що на іншому, новому місці себе просто не уявляла.

      Тепер доводиться приживатися в Луцьку.

      А тоді, чотири роки тому, в жовтні, коли Полинін був невідомо де, Клавдія не знала, що робити, поруч якось так сам по собі з’явився той лейтенант медичної служби.

      За два наступних роки було ще троє, теж офіцери.

      Майор Полинін знав лише про останнього.

      Дружині пробачив.

      Його за якийсь час арештували.

      Федір повідомив про це спокійно. Пояснив – менше базікати треба, на війні довгий язик прирівнюється до зради. Може, розжалували і в штрафбат запроторили.

      Могли й у табір.

      Чи – вища міра.

      А потім Полинін заговорив з Клавдією про дитину.

      – Вам подобається тут?

      Капітан Нечаєв знизав плечима.

      – Ваш чоловік, Клавдіє Артемівно…

      – Скільки можна! Я не схожа на Артемівну!

      Кажучи так, вона грішила проти істини. Дзеркало ясно показувало – свої тридцять їй не даси, щонайменше – під сорок. Але війна не молодила нікого. Ось, наприклад, Марту вважала ровесницею, а їй лише за двадцять перевалило…

      – Знаєте, ви дружина мого начальника. Старшого за званням. Я не можу, не маю права на фамільярності.

      – Як для не лише підлеглого, а й колеги мого чоловіка ви занадто… як би це сказати… Манірний.

      – Тобто?

      – Інтелігентний.