Біла ніч. Андрій Кокотюха

утратив до мобілізованих інтерес.

      Тим часом чоловіки повільно розбрідалися врізнобіч. Двоє відразу посунули до втікача-невдахи, узяли під руки, спробували поставити на ноги. Русявий стогнав, та все ж, дозволивши себе підвести, жестом відсторонив помічників, при цьому хлопнувши одного по плечу.

      – Та дякую, хлопаки. Сам. Нічого в них не вийде.

      Сплюнувши кров, побитий пошкутильгав до корівника. Порівнявшись із Чотарем, раптом заточився, і Мирон миттю підскочив, сіпнув за лікоть.

      – Тримайся вже, герой. Сильний, бачили.

      – Де там герой. – Він знову сплюнув, але помічника не прогнав, кинув короткий, явно оцінювальний погляд. – Бач, пожалів мене пан-товариш… на свою голову.

      – Чого це – на свою?

      – Так я знову втечу. А хочеш прислужитися – давай, біжи докладай.

      – Тю на тебе. – Мирон роздратовано повів плечима. – Геройство твоє дурне так само. Куди рвонув?

      – Он туди. – Русявий тицьнув указівним пальцем у бік лісу. – Однаково я тут не буду. Ти, бачу, покірно йдеш, мов теля на заріз.

      Ще зовсім недавно Чотар поважав незнайомця. Зараз, відчувши неприховану зневагу, раптово втратив інтерес.

      – Ох, та роби собі, що хоч!

      Відвернувся, зібрався йти геть, та враз русявий міцно вчепився в лікоть, сильно стиснув, аж заболіло.

      – Ти чого? – Мирон спробував вирватися, але пальці, здавалося, тримали мертво.

      – Нічого, – буркнув утікач. – Коли вже почав говорити, то давай далі. Цвяшко.

      – Що?

      – Хто. Я – Цвяшко Степан, дражнили Цвяхом.

      – Чотар.

      – Звати як?

      – Ну… Мироном.

      Новий знайомий провів язиком по зубах, скривився.

      – Таки зламали один, москалики. Тримай.

      Чотар потис простягнуту руку.

      – Отак. Тепер гайда, Мироне Чотар. Погуторимо, сам же підійшов.

      Вони зайняли місце в кутку біля стіни, підстеливши прілої соломи, що валялася тут хтозна з яких часів.

      Присідаючи, Цвяшко знову застогнав, тут же сказав:

      – Злішим буду.

      – Вистачає її. – Чотар примостився поруч, відзначивши мимоволі: до них тут нікому не було діла, усі займалися тим, чим могли себе зайняти.

      – Кого?

      – Та злості.

      – А ти вважаєш – усе добре? – Степан штовхнув Мирона ліктем у бік, підморгнув непідбитим оком. – Хоч, розкажу, що ти за один? Я ж бачив таких, і не раз. Відчуваю вашого брата.

      – Якого ще брата? – Чотаря новий знайомий дратував що далі, то більше, але щось таки тримало, не дозволяло лишити його, було бажання не так говорити, як слухати. – Ти тут, так собі бачу, найрозумнішим себе числиш. Ніхто, крім тебе, не побіг. Значить, телята всі. Скажи ще – вівці.

      – А хто? – швидко запитав Цвяшко, вкотре сплюнувши рожевим. – Ведуть колону здорових мужиків шестеро, ну, хай восьмеро автоматників. Офіцер попереду з пістолетом. Раз-два, налетіли, скрутили всіх, зброю забрали – і хто куди.

      – Еге, – гмикнув Мирон.