Біла ніч. Андрій Кокотюха

домішався дитячий плач.

      – Гадюка! – заревів Антонюк, сіпнуся на солдатика, та інший, котрий поруч, старший і досвідченіший, збив чоловіка прикладом. Коли той упав, ударив згори. Раз, два, більше не встиг – Якова спритно оточили, прикрили від ударів.

      Старшина знову висмикнув пістолет із кобури, пальнув у повітря, рявкнув:

      – Стояти! Відставити! Забрали зброю, вашу мать! Подуріли!

      Чомусь подіяло – жінки стихли, відступили далі, тільки Уляна сиділа біля підстреленого хлопчика, поклавши синову голову собі на коліна, а донька поруч сіпала маму за лікоть, тихенько підвиваючи.

      – Бачите, до чого довели! Якого хера полізли! Сидіть собі тихо! – розходився старшина, далі видавши, як на Чотаря, зовсім уже дурне: – Хіба тут голодом морять? Дурні ви баби! Шкоди тільки наробили! – І відразу, без переходу, ступив до солдатика, затопив у пику: – Не бачиш, куди смалиш? Мене під трибунал підводиш? Ти сам туди підеш, рачки полізеш!

      – Товаришу старшина…

      – Мовчати! – Від безсилої люті той тупнув ногою, розбризкуючи багнюку. – Забрали б уже вас усіх звідси швидше! Ненавиджу, як набридли, осточортіли, остогиділи хохли!

      – Уляно! – знову вигукнув Антонюк, хоч його негайно затюкали.

      – Яшко, живий! – озвалася Уляна. – Дихає, Яшко!

      На старшину новина подіяла так, ніби другим сильним ударом його привели до тями. Забувши про солдатика, він стрепенувся, крутнувся на каблуку, ступив до огорожі майже впритул.

      – Везе ж тобі, бабо! Усім тут пощастило. Не лізь, куди не треба. Чула, мужик сказав – дітей бережи. А ти?

      Уляна підвела голову. Далі сиділа, пестила рукою сина, який уже отямився від шоку й розплющив очі, тихенько стогнучи. Дивлячись прямо на старшину, розділена з ним колючим дротом, сказала, мов плюнула:

      – Ненавиджу.

      Прозвучало, як минулого разу, голосно й дзвінко. Чотареві навіть здалося – луна пішла.

      Клацнули автоматні затвори.

      Хтось із жіночого гурту знову зойкнув.

      Старшина вкотре сплюнув, копнув клумак, що валявся поруч, махнув рукою:

      – Та горіть ви всі вогнем! От же ж блядство! Чорт із вами, баби, підходьте по черзі. Ви, – глянув на автоматників, – стали в ряд, зробили коридор. Отуди, між вами, хай кидають. А ви, – розвернувся до мобілізованих, – так само по одному підходьте й беріть свою шамовку. І все, більше ніхто ні з ким не говорить. Виконуйте!

      Поки вартові ставали у два ряди, старшина, згадавши щось, тицьнув у ще осоловілого солдатика:

      – Ти.

      – Так точно, товаришу старшина! – виструнчився той.

      – Що «так точно»? Прізвище твоє забув.

      – Рядовий Яблочков!

      – Як?

      Це справді прозвучало кумедно.

      – Яблочков, – повторив солдатик, для чогось додавши зовсім не за уставом: – Ваня.

      Старшина похитав головою, поклав пістолет, застебнув кобуру.

      – Ось що, Ваня Яблочков. Біжи бігом ось до жінки. Дай індивідуальний пакет, хай малого перев’яже. Сам звідки?

      – Рязанський. – І тут же, з погано прихованою гордістю, додав: – Село Константиново,