Дарунки. Даніела Стіл

Тіммі знала, як сумно буде матері. Вероніка не мала родини, окрім Пола й дітей. Її мати померла, коли Вероніці було п’ятнадцять, а батько – коли їй був двадцять один. Тому вона й вийшла за Пола в такому юному віці. Минув лише рік після втрати батька, вона почувалася самотньою, вразливою й наляканою, попри те, що успадкувала величезний статок від обох батьків. Саме на цей статок Пола й манило, наче на мед, коли вони познайомилися. А вона була вродливою й наївною дівчиною.

      – Привіт, мамо, – серйозним голосом мовила Тіммі. – У мене недобра звістка.

      Вона хотіла попередити матір про те, що мала повідомити далі.

      – Твій батько? – спитала Вероніка, затамувавши подих. Хоча й очікувала цієї розв’язки й передчувала, відвідуючи його в червні, що це востаннє. І він відчував так само. Того дня вони були особливо ніжні одне з одним.

      – Арнольд телефонував мені. Батько помер минулої ночі. Арнольд каже, що відійшов спокійно уві сні.

      На іншому кінці дроту запала тиша, а потім Тіммі почула, як заплакала мати. Дивно, але це все-таки було для неї величезною втратою. Він ніколи насправді не зникав із її життя, а просто обійняв поряд із нею іншу роль – старшого брата, батька й друга.

      – Співчуваю тобі, – лагідно сказала мати. Вона пригадала, як почувалася сама, коли втратила батька. Його серце було розбите після того, як її мати померла від лейкемії, і він так ніколи й не оговтався. Він був поважним фінансистом із Волл-стрит, американцем, а її мати – француженкою, молодшою за нього на тридцять п’ять років. Він не очікував, що втратить її, вона була коханням усього його життя й померла ще зовсім молодою. Це сталося дуже швидко, за три місяці після того, як вона занедужала. Виходячи за Філіпа Вітмена, мати Вероніки – Марі-Лор де Бове – була майже такою ж юною, як і Вероніка, коли одружувалася з Полом Паркером.

      Вероніка жила зі своїми батьками в кількох місцях – Гонконзі, Лондоні, Парижі. Дитиною вона навчилася розмовляти китайською й вільно володіла французькою завдяки матері-француженці й частим відвідуванням Парижа. В останні роки Вероніка все дужче тяжіла до своїх французьких коренів. Усе більше часу вона проводила в Парижі, а влітку орендувала будинок на півдні Франції, сподіваючись заманити сюди дочок на кілька тижнів. Хоча цього року всі три були надто зайняті, щоб приїхати. А кілька років тому вона придбала квартиру на острові Сен-Луї, на Бетюнській набережній, із видом на Сену. Вона досі володіла батьківським домом у сьомому окрузі на вулиці де Варенн, але там роками ніхто не мешкав, лише сторож доглядав його й підтримував у доброму стані. Це був вишуканий hôtel particulier[1] вісімнадцятого сторіччя. Вероніка не хотіла розставатися з ним, але їй надто сумно було туди їздити. Забагато спогадів було пов’язано з цим домом. На початку їхнього шлюбу вони з Полом часто зупинялися там, але вона жодного разу не ночувала в паризькому будинку останні двадцять років, після розлучення. Продавати його не було потреби, тож вона приберігала його для

1

Особняк (франц.). (Тут і далі прим. перекл., якщо не вказано інше.)