Дарунки. Даніела Стіл

перерві між прийомами задзвонив телефон на столі. На зустріч із нею чекали ще люди, тож вона вже подумала пропустити дзвінок, аби той перейшов на голосову пошту, але не хотіла проґавити звернення клієнта в скрутній ситуації або відповідь агенції з найму квартир – однієї з тих, з якими вона зв’язувалася вранці телефоном або електронною поштою. Тож, знервована, підняла слухавку.

      – Тіммі Паркер, – різко, офіційним тоном промовила дівчина. Вона не була аж такою милою та лагідною, хоча й мала добре серце, про що свідчила її робота.

      – Привіт, Тіммі. Це Арнольд, – назвався співрозмовник, і по її спині пробіг холодок. Вона одразу впізнала голос на тому кінці дроту. Це був Арнольд Сендз, адвокат батька і його найближчий друг. Вона знала його з дитинства. Останнього року батько дуже хворів: після перенесеного інсульту він став недієздатним і перебував у будинку догляду. Тіммі відвідувала його два тижні тому, і він то приходив до тями, то знову непритомнів, а вона мовчки сиділа поряд і спостерігала за ним, тримаючи за руку. Його лівий бік був паралізований, і їй боляче було бачити його в такому жалюгідному стані. Він завжди був сповнений життя й виглядав на багато років молодшим за свій справжній вік. До інсульту. Протягом останнього року, коли йому виповнилося вісімдесят, життя повільно вислизало від нього. І хоча переважну більшість життя Тіммі засуджувала його спосіб існування, їй усе-таки легше було від усвідомлення, що вона має батька. У глибині її душі завжди жевріла таємна, невисловлена, чарівна віра в те, що одного дня все обернеться на краще й вони матимуть чесні стосунки, а він дивовижним чином перетвориться на того, ким вона могла б захоплюватися й на кого могла б покладатися. Вона знала, що цього ніколи не станеться, але, доки він був живий, трималася за цю віру. Він ніколи не приходив нікому на допомогу – ані їй, ані матері, ані її сестрам. Мати пробачила його за це. Тіммі так і не змогла.

      – Вибач, що телефоную тобі на роботу, – сказав Арнольд. У нього був стурбований голос. І Тіммі одразу зрозуміла, що сталося.

      – Тато?

      – Він тихо відійшов минулої ночі.

      Усі вони знали, що це неминуче станеться. І це тривало довше, ніж вони гадали. Джулієтт заходила відвідати батька кілька разів на тиждень, Джой не бачила його жодного разу за два місяці: вона мешкала в Лос-Анджелесі, була зайнята, а до того ж їй було важко бачити його в такому стані. Вона робила все, що можна, аби тільки уникнути цього. Тіммі приходила відвідати його раз на кілька тижнів, хоча й ненавиділа ці відвідини. А мати бачила його місяць тому, у червні, перш ніж поїхати на літо на південь Франції. Вона винайняла будинок у Сен-Тропе на два місяці й перед від’їздом провела день біля Пола. Вона зізналася Тіммі, що боїться, що бачила його востаннє, але стверджувала, що вони сказали одне одному все, що мали сказати. Вона не розповіла доньці, але Пол попросив у неї вибачення за свої численні провини як чоловіка й навіть як друга, і вона покидала його зі спокійним серцем. З усім цим вона звиклася