Син начальника сиріт. Адам Джонсон

не хочу. У мене жінка найкрасивіша в усьому будинку. Коли я дивлюся їй в очі, я точно знаю її думки. Знаю, що вона скаже, ще до того, як вона розкриє рота. Ось це і є кохання, спитай будь-кого з людей старого гарту.

      Другий помічник закурив іще одну цигарку, а потім викинув її в море.

      – Ну, припустімо, сидять там на дні росіяни з американцями. А чого ти думаєш, що вони щось погане замислили?

      Чон До думав про всі популярні визначення кохання: що це – як дві голі руки, які тримають жарину, оберігаючи вогонь; що це перлина, яка не потьмяніє навіть у шлунку, коли ковтнути її з молюском; що це ведмідь, який годує тебе медом просто з кігтів. Чон До уявив тих дівчат: вони передають одна одній працю й самоту разом із веслами.

      Чон До показав на воду:

      – Там сидять американці й росіяни, і я знаю: вони щось замислили. Ти коли-небудь чув, щоб хтось запускав підводний човен заради, бляха, миру і братерства?

      Другий помічник відкинувся спиною на лебідку, подивився на широке небо вгорі:

      – Ні, мабуть, не чув.

      Із рубки вийшов капітан і сказав другому помічникові, щоб не забув винести відра з гальюна. Чон До запропонував капітанові закурити, але, коли хлопець пішов униз, той відмовився.

      – Не забивай ото йому голову всяким, – кинув він і повагом пішов темними східцями в бік високого носа «Чунми».

      Повз них сунуло щось велике, вантажне, з палубою, всуціль заставленою новими автомобілями. І поки судно пропливало повз «Чунму», прямуючи, імовірно, з Південної Кореї до Каліфорнії, місячне проміння швидкими зблисками вигравало на тисячі свіжих лобових стекол.

      Минуло, мабуть, дві ночі, і трюми «Чунми» були повні – судно взяло курс додому, на захід. Чон До саме курив із капітаном і стерновим, коли побачили червоний миготливий спалах у рубці. Віяв попутний північний вітер, то на палубі було тихо, аж здавалося, ніби судно стоїть. Вогник знову замигав.

      – Приймете? – спитав стерновий капітана.

      Капітан витяг із рота цигарку й подивився.

      – Що там?

      – Що там? – спитав і стерновий.

      – Так, що там таке? Правда, для нас у кожному разі справи лайно.

      Урешті капітан підвівся й поправив куртку. Російська відсидка вилікувала його від пияцтва, але він пішов у рубку, немовби передчуваючи неуникненну чарку, а не радіограму від морського міністра з Чхонджина.

      – Дай їм волю… – кивнув стерновий у бік рубки, де вже згасло червоне: вони зрозуміли, що капітан прийняв сигнал. Не сказати, що в нього був вибір. «Чунма» весь час була на зв’язку, бо її колишні господарі-росіяни поставили на судні радіо від підводного човна – його довга антена була призначена для передавання з-під води, і воно живилося від двадцятивольтної свинцево-кислотної батареї.

      Чон До стежив за силуетом у рубці й намагався уявити, що капітан каже по радіо, за тим, як він відсуває на потилицю шолом і тре очі. Чон До у своїй каютці працював лише на прийом. Ніколи в житті він не передавав сигналів. На суходолі він таємно майстрував передавач і що ближчий був до завершення роботи, то більше хвилювався, що ж він ним передаватиме.

      Коли