Син начальника сиріт. Адам Джонсон

йо, – сказав він їй.

      Вона сфотографувала їх своїм телефоном, тоді налила собі. Підняла келих за Ґіля.

      – От чортові японці. Ну як їх не любити? Я сказав, що мене викрадають до Північної Кореї, і глянь на неї.

      – Надивляйся, – відповів Чон До й узяв із шинкваса ключ від мотоцикла.

      На березі вони в’їхали просто у хвилі, розкуйовджені вітром, – чорний надувний човен то злітав на них, то осідав. Руміна сиділа на носі, її руки були зв’язані наново. Офіцер Со накинув їй на плечі свою куртку – більше на ній нічого не було, вона вся посиніла від холоду.

      Чон До і Ґіль сиділи на протилежних краях човна, але Ґіль не дивився йому в лице. Коли вийшли у відкрите море, офіцер Со приглушив двигун, так що можна було почути голос Чона До.

      – Я пообіцяв Ґілеві. Сказав, що забудемо про його спробу втечі.

      Руміна сиділа спиною до вітру, її волосся маяло попереду.

      – Посадіть його в мішок, – сказала вона.

      Офіцер Со розреготався.

      – Оперна діва має рацію! – погодився він. – Ти спіймав дезертира, хлопче. Він, гівнюк, як пістолет нам до голови приставив. Але нас не перехитруєш. Можеш починати обмірковувати свою нагороду. Передчувай її.

      Від думки про те, щоб знайти матір і вирвати її з рук долі в Пхеньяні, Чонові До тепер стало недобре. У тунелі, бува, заходиш у хмару газу. Її саму не помічаєш: просто голову охоплює різкий біль, темрява починає червоно пульсувати. Він відчув на собі палючий погляд Руміни. Раптом він замислився, чи не його, Чона До, на її думку, треба засунути в мішок. Але ж він не бив її і не скручував. Не його батько замовив її викрадення. І який у нього був вибір, хоч би в чомусь? Що ж він зробить, коли походить із містечка, де бракує електрики, тепла і дров, де заводи застигли в іржі, де здорові чоловіки або в таборах, або знесиліли від голоду. Не винний же він, що всі ті хлопчики, за яких він відповідав, збайдужіли, відчуваючи, що нікому не потрібні, безнадійно сприймали перспективу стати вартовими у в’язницях чи опинитися в загонах самогубців.

      Ремінь і далі лишався на шиї Ґіля. На радощах офіцер Со потягся за ним і щосили смикнув, просто щоб відчути, як ремінь напинається:

      – Я б тебе за борт викинув. Але тоді пропустимо все те, що мають із тобою зробити вдома.

      Ґіль скривився від болю:

      – Чон До тепер це вміє. – Він тебе замінить, а тебе пошлють у табори, тож ти вже не говоритимеш про ці справи.

      – Нічого ти не знаєш, – сказав офіцер Со. – Ти слабак і боягуз, а я, блін, практично придумав усю цю гру. Я викрав для Кім Чен Іра особистого суші-майстра. Витяг спеціально для Великого Керівника лікаря просто з Осаки, з лікарні, серед білого дня, оцими руками.

      – Ти не знаєш, як робляться справи в Пхеньяні, – відказав Ґіль. – Інші міністри її побачать, то й собі оперних співачок захочуть.

      На них війнуло холодними білими бризками. Руміна різко вдихнула, наче кожна дрібниця намагалася витягти з неї життя. Вона знов обпекла Чона До поглядом. Хотіла щось сказати – він бачив, що з її губ ось-ось злетить слово.

      Він розгорнув свої окуляри, надів їх – тепер йому стало видно синці на її горлі,