Син начальника сиріт. Адам Джонсон

м’яких простирадл ударила хвиля. Ґіль утратив жмут волосся. Тоді жінка схопила його за комір і збила з ніг. Нарешті він добрався до її шиї, і вони впали на підлогу, де він усім тілом на неї навалився, так що вона від болю зігнула ноги. Чон До довго роздивлявся її пальці на ногах: нігті були пофарбовані в яскраво-червоний колір.

      Спочатку в Чона До виникали різні думки: «Схопи її тут, притисни там», – але чомусь до горла підступало млосне, недобре відчуття. Коли ці двоє качалися по підлозі, Чон До помітив, що вона обмочилась, і жорстокість, брутальність того, що відбувалося, відчув якось по-новому. Ґіль приборкав її, зв’язав руки й ноги, і тепер вона стояла на колінах, а він витяг мішок і розстібав його. Коли мішок відкрився, її очі – широкі, вологі – заплющились, вона заточилася. Чон До зняв окуляри – на це було легше дивитися розмитим.

      Надворі він віддихався. Чув, як Ґіль намагається згорнути її та запхнути в мішок. Зорі над океаном, тепер розпливчасті, нагадали йому про ту свободу, яку він відчув тоді вночі в Японському морі, як затишно, по-домашньому почувався на рибальському судні. Зайшовши в будиночок, він побачив, що Ґіль уже застібає торбу, з неї видно тільки обличчя Руміни, яка жадібно хапає ніздрями повітря. Ґіль стояв над нею, стомлений, але з усмішкою на губах. Він притис до тіла свої штани в пахвині, щоб вона побачила обрис його ерекції. Коли очі жінки розширилися, Ґіль застібнув мішок.

      Вони швидко переглянули її речі. Ґіль сунув у кишеню гроші й намисто з червоних і білих камінців. Чон До не знав, що хапати. На столі стояли пляшечки з якимись ліками, косметика, пачка сімейних фотографій. Побачивши на вішаку оту графітну сукню, він узяв її.

      – Хулі ти це робиш? – спитав Ґіль.

      – Не знаю, – признався Чон До.

      Важко навантажений візок гучно торохтів на кожній нерівності тротуару. Вони мовчали. Ґіль був подряпаний, сорочка на ньому подрана. Вигляд у нього був такий, ніби він нафарбувався, а косметика розмазалася. На тому місці, звідки було вирване волосся, виступила прозора жовтувата рідина. Коли дорога йшла під гору чи треба було з’їжджати з бордюру, колеса мали схильність крутитись абикуди, так що візок перевертався й вантаж із нього випадав.

      Понад вулицями стояли стоси картону від коробок. Над рівчаками посудомийники полоскали зі шлангів кухонні килимки. Мимо промчав яскравий порожній автобус. Біля парку чоловік гуляв із великим білим собакою: пес зупинився й уважно подивився на них. Мішок трохи повозився, а тоді затих. Біля рогу Ґіль сказав Чонові До повернути ліворуч: там, під крутим спуском, за автостоянкою, починався пляж.

      – Я прикрию тебе ззаду, – кинув Ґіль.

      Візок рвався на свободу – Чон До вчепився в його ручку з подвійною силою.

      – Добре, – погодився він.

      Ззаду Ґіль сказав:

      – Дарма я з тобою ото про сиріт почав. Я ж не знаю, як це, коли батьки померли або відмовилися від тебе. Я був неправий. Зараз це розумію.

      – Без образ, – запевнив Чон До. – Адже я – не сирота.

      Ґіль, знову зі спини, попросив:

      – То розкажи, як ти