Син начальника сиріт. Адам Джонсон

рівнина, а на ній – зарості бамбуку, стежки. Ґіль звів очі на Чона До, тоді помив пензель і взяв на нього жовтий колір для відблисків на бамбукових пагонах.

      – Ну ти ж, блін, і йолоп, – сказав йому Чон До.

      – Сам ти йолоп, – відповів Ґіль. – У вас уже є співачка – чого вам по мене повертатися?

      – А треба. Діставай-но ключ.

      Ключ від мотоцикла лежав на шинквасі, і Ґіль пересунув його до Чона До.

      Ґіль крутнув пальцем у повітрі, показуючи, що треба ще налити. Прийшла барменка. На ній було намисто Руміни. Ґіль щось їй сказав, тоді відділив половину своїх єн і сунув Чонові До:

      – Я сказав, що цього разу платиш ти.

      Барменка налила три чарки віскі, тоді щось сказала Ґілеві, і той засміявся.

      Чон До спитав:

      – Що вона сказала?

      – Каже: на вигляд такий сильний чоловік – тільки шкода, що боягуз.

      Чон До подивився на Ґіля.

      Ґіль знизав плечима:

      – Мабуть, я розказав їй, що ми тут увечері через жінку побилися. Я був уже перемагав, і тут ти вирвав у мене жмут волосся.

      Чон До сказав:

      – Ти ще можеш спокійно піти зі мною. Ми не скажемо нічого, обіцяю. Просто повернімося, ніби ти й не тікав.

      – Я що, дуже схожий на втікача? – спитав Ґіль. – Та й не можу я свою дівчину отак покинути.

      Ґіль вручив їй малюнок, і вона причепила його на стіну просохнути, поряд із іще одним – її портретом з осяйною усмішкою і в червоно-білому намисті. Примружившись із відстані, Чон До раптом зрозумів, що Ґіль намалював не пейзаж, а буйно-зелену, пасторальну мапу мінного поля.

      – То ти був на мінних полях, – сказав він.

      – Мати відправила мене до студії Мансуде[9] вчитися на художника, – почав розповідати Ґіль. – А батько вирішив, що мінні поля зроблять із мене мужчину, то залучив свої зв’язки, – Ґілеві нічого не лишалося, як розсміятися від думки про те, що можна по блату бути відправленим до загону самогубців. – Я знайшов спосіб більше малювати карти, ніж розвідувати місцевість.

      Говорячи, він малював уже наступну акварель: жінка з широко розкритим ротом, освітлена знизу, так що очі виявляються затемненими. Вона одразу стала подібна до Руміни, хоч і важко було сказати, співає вона чи кричить, щоб її врятували.

      – Усе, замовляй востаннє, – наказав Чон До й передав барменці всі гроші.

      – Вибач, друже, мені дуже шкода, але я нікуди не піду. І все. Вважай оперну співачку моїм подарунком і попроси вибачення в неї за мене.

      – Чи не твій батько замовив співачку і тому ми тут?

      Ґіль нічого не сказав.

      Він почав малювати себе й Чона До – обидва на портреті показували великий палець. Вони посміхалися демонстративно, аж натягнуто, і Чон До не хотів, щоб той домальовував портрет.

      – Ходімо, – сказав Чон До. – Ти ж не хочеш спізнитися на караоке в Янґакто[10], чи де там ваші розважаються.

      Ґіль і вухом не повів. Він прописував м’язи Чона До, роздувши їх, наче в горили.

      – Що правда, то правда. Я куштував яловичину

9

Творче об’єднання художників КНДР.

10

Другий за висотою хмарочос Пхеньяна, побудований у 1990-х роках. У ньому містяться міжнародний готель, масажний кабінет, ресторан, що обертається (на даху), крамниці тощо.