Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

більшими за голову, а в центрі колажу автор вліпив Сталлоне – відомий кадр з першого «Рембо», де він з автоматом суне на камеру з перекошеним лицем і пов’язкою на мокрому волоссі.

      І от Вова за допомогою татового «Зеніту» та увєлічітєля розмножив колаж і почав продавати його в школі щось чи по десять, чи по п’ятнадцять копійок. Скільки він там заробив, не знаю, брехать не буду, та ось прийшли до мене друзі, такі самі лошки, – мовляв, і собі хо Рембо, а Вова навіть у борг не дає, тіко нал.

      – Ну шо, – кажу, – друзі-ботаніки, як мінімум одну фоточку купити тре’.

      Скинулися, купили. Я її під скло, дістав свій ФЕД, наклацав цілу плівку. Проявив.

      Уявіть загальну картину. Допоки я там ворожу з бачками, проявітєлями, закріпітєлями, під будинком сидить ціла шобла і чекає падіння Вовиної імперії.

      Одним словом, усе вдалося. Надрукував я того Рембо десь три чи чотири пачки по десять фоток. Розібрали хлопці, пішли, задоволені, по домівках.

      Аж увечері виходжу, а під парадняком мене вже чекає Вовка і ще двоє дебелих пациків, представників третьої шкільної гілки цивілізації – бандітів.

      – Оно він, – тицьнув у мій бік Вовка й відійшов.

      Ну що, робити нема чого, підходжу до цих двох старших. Аж раптом бачу, йой, один з них мій далекий родич. Той, бачу, теж мене впізнав. І якось так уся мізансцена різко міняється в бік «о, малий, привіт, а я оце думаю, ти не ти, як справи, а пам’ятаєш, як ми ото в селі у твоєї баби на веранді у війнушки грали?»

      Бачу, Вовка скис. А за кілька хвилин, отримавши підсрачника від мого родича, побіг у бік заходу сонця.

      Так я перейшов з лошків до бандітів.

      Без війни

      Щоб пожити у світі без війни, треба прожити дуже мало. Якщо дуже пощастить, то років п’ятдесят, а зазвичай і того менше.

      У моїй родині єдиним, хто прожив усе життя і не воював, був мій батько – Володимир Васильович. Насправді навіть він застав війну – війну в Афганістані. Однак ця війна була не на його батьківщині й він на неї не потрапив, тож її можна не рахувати.

      Народившись по війні, мій батько фактично все життя пропрацював вільнонайманим у військовій частині. Він був механіком. І, мабуть, гарним механіком, якщо врешті став старшим механіком частини. Однак річ не в тім. Якби мій батько прожив на дванадцять років довше, до сьогодні, то вже жоден з моєї родини не жив би в час без війни на своїй землі.

      Прадіди пройшли Першу світову і громадянську. Діди – Другу світову. Про батька зрозуміло. Тепер я і мої діти. Навіть якщо ми не триматимемо зброю в руках, то війну на своїй землі застали точно. Двадцять три роки розбудови країни за кілька місяців перекреслила купка недолюдків з автоматами. А найбільш прикро, що їм допомагає країна, яку особисто я, як і мій батько, як і всі родичі до цього часу, вважав братньою.

      Виявилося, брати бувають різні. Брат може прийти і за правом сильного забрати сарай і розвалити тобі півхати, щоб пересунути межу. А коли збереться село, схопити каменюку й зі словами «не лізьте в родинні справи, бо наверну» стати під твоїми воротами.

      Я інколи ловлю себе на