Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

шматки їжі. Як би не було, я завжди згадую ці епізоди, коли йду до супермаркету за хлібом або бачу будку з написом «Хліб».

      Сором

      – Знаєш, чого я з міліції пішов?

      – Та звідкіля ж?

      – Бо стидно!

      Сидимо з товаришем, розмовляємо. Загалом по ньому і не скажеш, що він працював у органах, він спокійний, розсудливий, в електроніці петрає. Аж раптом виявляється, що таки да, міліцанєр.

      – Перший дзвіночок був, ще коли я в патрульно-постову потрапив. Ходили патрулем біля метро Лівобережна. А там же ж бабки торгують. Так у них була спіціяльна бабка, яка данину збирала і нам, патрулю, накривала щодня поляну. Я коли це побачив, то відразу сказав, шо не буду награбоване жерти. Мої старші товариші давай з мене ржать, мовляв, ходи голодний, а я ні в яку. Перевівся на іншу ділянку. На Русанівку. Все було ніби нічого, доки не поставили в патруль з одним «селянином» з-під Києва. Тупий, жадібний, та ще й владу обожнював.

      Товариш розповідає розмірено, смакуючи кожне слово пригоди. Від цього звичайне міліцейське життя навіть набуває якоїсь значущості й загадковості.

      – Зазвичай ми там наркєтів пасли. Ну і, знамо діло, шманали підозрілих. І от одного вечора йде алеєю молодий такий дрищ. Мій напарник пішов до нього, шось там кишені полапав, вертається, а той за ним біжить. Біжить і канючить, мовляв, «дядьку, віддайте запальничку». Цей мій сільпо хлопця врешті прогнав. А потім дістає з кишені запальничку, були такі, типу «Зіппо», тільки як відкриваєш, то музика грає.

      Товариш замовкає, згадувати, що було далі, йому неприємно, однак він збирається з духом і продовжує:

      – Посралися ми. Сильно погавкалися, ледь до бійки не дійшло. Якось дочергували. А потім прийшли в райуправління зброю здавати, а там цирк повний. Стоїть заступник начальника, ще якісь офіцери і пацан той, причому разом з мамою. Виявилося, шо він скаргу написав. Не на мене звісно, однак і мене врешті викликали на ковьор.

      – Розказуй, шо бачив, – питає заступник начальника відділу. Ну я кажу, шо так і так, підходив колега, перевіряв.

      – А запальничку бачив?

      Глянув я йому в очі, а там прямо написано: «Кажи, шо не бачив».

      – Не бачив, – кажу, – ніякої запальнички.

      Вийшов я з кабінету, а там у курилці той селюк стоїть.

      – Ну шо, не здав? – питає.

      Так хотілося його перехрестить по дурній пиці, та стримався. А потім пішов і написав рапорт на звільнення.

      – Не шкодуєш?

      – За міліцією? Та ні, і так цирку в житті вистачає.

      Він

      Він лежав на сходовому майданчику другого поверху і тримав у прицілі старої «мосінки» вхід у парадне.

      Старий добротний двоповерховий будинок на проспекті, який ще будували полонені німці, за своє життя бачив багато, однак таке, мабуть, уперше.

      Унизу, в отворі дверей, майнула тінь. Він впіймав тінь у приціл і натиснув курок. Гупнув постріл, дзеленькнула, вдарившись об стіну, гільза, той знизу захрипів і повалився в проході на тіла інших, які теж намагалися вдертися