Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

просила не стріляти по селу, мовляв, там мирні. Деякий час діяло. Однак коли селище між двома лініями фронту, то як не крути, а час від часу прилітає. Дитячий садок розбомбили, потім у базар влучило.

      – Багато загинуло?

      – Ну в садочку, слава Богу, нікого не було. Такі часи, шо батькі дітей від себе не відпускають. А на базарі попало в чувака, шо молоком торгував. Згорів у машині. І ще жінку поранило, матір трьох дітей, вона потім померла.

      – Хто стріляв?

      – Кажуть, шо армія!

      – А ти шо думаєш?

      – Я стверджувать не буду, бо не бачив. Однак вояки теж різні.

      – Тобто?

      – Раз приїздили в село на броні. Ходили по хатах на кутку, а потім як угатять із самохідки по городу однієї жінки. І поїхали. Ми підбігли, розпитали, виявилося, що дізналися, шо вона самогоном приторговує, приїхали конфісковувать, а в неї якраз не було, так ото лякали.

      – А «донори» шо?

      – Там узагалі піндик. У них там начальники. Шо не шайка, то свої порядки. Немає з ким домовлятися. Ті, шо типу офіційна влада ДНР, ті ще нормальні, однак вони де? А на кутку самі бандити. Випалена земля, одним словом. Приходили раз, хотіли в апалчєніє забрати. Сказали: не підеш, бугай, то або грохнемо, або в штрафбат підеш окопи рити. То я на ранок і виїхав.

      – Ти сам виїхав чи з мамою?

      – Сам. Мама не схотіла. Та й чутки ходять, шо українські військові гроші вимагають за виїзд. По тисячі доларів з дорослого і по п’ятсот з дитини. Саме тому бідні й не рипаються.

      – І шо з тебе взяли?

      – А шо у мене є тисяча доларів? Я навіть без зимового одягу поїхав.

      – А вимагали?

      – Ні.

      Мовчимо, нарешті я ставлю питання, яке турбує.

      – І як гадаєш, шо буде далі?

      – Нічого хорошого не буде! Ніхто просту людину не цінує. Усім похуй.

      – Накликали війну на свої голови?

      – Я не кликав. Ні я, ні мама на референдум не ходили.

      – Однак і проти не виступили. Майдан не зібрали ж? Не прогнали виродків? Ми в Києві як не хотіли жопи, то піднялися всі. І в Дніпрі, і в Одесі!

      – Ну хто ж знав?

      – А ти думав, «донори» заради вас, трудяг та селян, калашами махати почали?

      Товариш мовчить, лишень сопить у слухавку.

      – Ну добре, не дуйся. Де ти зараз?

      – Руслан, я поки не можу сказати. А якшо нас слухають? А мені, може, по маму вертатися. Мало лі.

      – Ніфігово вас там залякали в Новоросії. Ладно, головне, шо живий. Ну бувай!

      – Бувай.

      Хліб

      У моєму дитинстві у військовому містечку в Конотопі було в дітей одне почесне зобов’язання – ходити по хліб. Щоправда, тоді казали «за хлєбом».

      Хлібний магазин у «Порту» розміщувався у прибудованій до офіцерської столової будівлі барачного типу, з тильного боку продуктового магазину. Це була чимала кімната з сінями і одним вікном. На ніч вікно закривали віконницею, а двері замикали на довжелезну залізну клямку, яку прикручували до стіни спеціальним ключем-коловоротом.

      Хліб привозили десь о дев’ятій ранку. Однак уже за півгодини ті діти, які вчилися в другу