Таємнича історія Біллі Міллігана. Деніел Кіз

може врятувати вас усіх від ув’язнення, – сказав Ґері.

      – Як можливо таке? – гаркнув Рейджен. – Я не є дурень, пане Швайкарте. Політсія має докази, шчо я грабував людей. Я й правда тричі грабував біля університету. Але тілько тричі. А інше, шчо про мене кажуть, то є брехня. Я не ґвалтівник. Я піду до суду і чесно визнаю грабунки, та, якшчо нас до тюрми кинуть, я вб’ю діточок. Тсе буде милосердя. Тюрма не є місце для малечі.

      – Але якщо ти вб’єш малечу, то хіба не загинеш і сам? – поцікавилась Джуді.

      – Тсе не є обов’язково, – відказав Рейджен. – Ми є зовсім різні люди.

      Ґері гарячково скуйовдив волосся.

      – Слухай, а коли Біллі – чи хто б то був – торохнувся минулого тижня головою об стіну камери, то хіба він не травмував і твій череп також?

      Рейджен підніс руку до чола.

      – То є так. Але не я відчув біль.

      – А хто ж тоді? – запитала Джуді.

      – Девід є хранитель болю. Він є той, хто приймає страждання. Девід є емпат.

      Ґері збирався було підвестися зі стільця і закрокувати кімнатою, але передумав, коли помітив, як одразу напружився Рейджен.

      – То це Девід намагався розмазати свої мізки по стіні?

      – То був Біллі, – похитав головою Рейджен.

      – Он як, – сказав Ґері. – А я думав, що Біллі постійно спить.

      – Тсе правда. Але то його день народження був. Маленька Крістін намалювала йому листівку і хотіла подарувати. Артур розбудив Біллі, шчоб той міг вийти на стсену. Я був проти. Я є захисник. Тсе є мій обов’язок. Може, Артур і мудріший за мене, але він є тілько людина. Він може робити помилки.

      – І що трапилось, коли Біллі прокинувся? – запитав Ґері.

      – Він озирнувсь довкола, побачив, шчо він у тюрмі, вирішив, шчо страшне шчось накоїв, і тому намагався себе вбити.

      Джуді здригнулась.

      – Бачте, Біллі нічого про нас не знає, – продовжував Рейджен. – У нього теє, як воно… амнезія. Він ішче у школі постійно втрачав час. Якось він виліз на дах і збирався стрибнути. Я його забрав геть зі стсени, шчоб уберегти. Відтоді він і спить. Ми з Артуром не даємо йому прокинутися для його ж безпеки.

      – А коли все це сталось? – озвалася Джуді.

      – Після його шістнадсятого дня народження. Пам’ятаю, він тоді шче засмутився, бо батько змусив його працювати прямо на день народження.

      – Боже милий, – мовив Ґері. – Він спав сім років?

      – Він і зараз спить. Він прокидався лише на кілька хвилин. Ми зробили помилку, шчо пустили його на стсену.

      – А хто ж займався повсякденними справами всі ці роки? – поцікавився Ґері. – Ходив на роботу, з людьми говорив? Ніхто з тих, кого ми опитували, не згадував, щоб у Міллігана був британський або російський акцент.

      – Не російський, пане Швайкарте. Я є з Югославії.

      – Вибач.

      – Та то нічого. Просто шчоб ви знали. А тепер шчодо вашого питання. Коли з людьми треба справу мати, на стсену найчастіш Аллен або Томмі виходить.

      – Вони просто приходять і йдуть, коли їм заманеться? – спитала Джуді.

      – Я