Таємнича історія Біллі Міллігана. Деніел Кіз

Міллігана, Джуді Стівенсон зауважила, що її клієнт поводиться зніяковіло, мовби сором’язливий підліток. Здавалося, він побоювався конвоїра, наче бачив його вперше. Він швидко почимчикував до столу, сів біля Дороті Тернер і мовчав як риба, поки Вілліс не вийшов з кімнати. Весь цей час юнак тер собі зап’ястки.

      – Скажеш Джуді Стівенсон, як тебе звати? – запитала Тернер.

      Він зіщулився на стільці, заперечно похитав головою і зиркнув на двері, ніби хотів переконатися, що сержант Вілліс точно пішов.

      – Джуді, – врешті-решт сказала Тернер, – це Денні. Ми з Денні вже досить добре знайомі.

      – Привіт, Денні. – Стівенсон спробувала приховати подив, коли помітила, як разюче змінилися Мілліганові голос і вираз обличчя.

      Юнак повернувся до Тернер і прошепотів:

      – Ось бачите? Вона дивиться на мене як на схибленого.

      – Це зовсім не так, – запевнила Джуді. – Я просто трішки збентежена, адже це дуже незвичайна ситуація. Скільки тобі років, Денні?

      Він промовчав і знову потер зап’ястки, наче вони в нього раніше були зв’язані і тепер він силкувався відновити кровообіг.

      – Денні чотирнадцять років, – відповіла замість нього Тернер. – Він художник.

      – А що ти малюєш? – поцікавилася Стівенсон.

      – Здебільшого натюрморти, – озвався Денні.

      – А ті пейзажі, що поліція знайшла у тебе вдома, теж твого пензля?

      – Я не пишу пейзажів. Не люблю землю.

      – Чому так?

      – Не скажу, бо він мене вб’є.

      – Хто тебе вб’є? – Вона й сама здивувалася, наскільки її захопила ця бесіда. Знала ж бо, що не можна в таке вірити. Твердо вирішила, що не купиться на жодне ошуканство. Але тепер спіймала себе на тому, що захопливо стежить за розгортанням цього спектаклю.

      Юнак заплющив очі, і по його щоках покотилися сльози.

      Дедалі більше торопіючи від побаченого, Джуді спостерігала, як він мовби пішов у себе. Його вуста ворушилися, та з них не злітало ані звуку. Його погляд осклянів, а тоді знову став осмисленим. Юнак шарпнувся від несподіванки, почав озиратися довкола, та потім упізнав обох жінок і зрозумів, де перебуває. Він невимушено вмостився на стільці, закинув ногу на ногу і витягнув цигарку з пачки, що була схована в його правій шкарпетці.

      – Хтось має запальничку?

      Джуді дала йому прикурити. Він глибоко затягнувся і видихнув угору цівку диму.

      – Ну, що новенького? – кинув юнак.

      – Можеш сказати Джуді Стівенсон, хто ти такий?

      Він кивнув і пустив кільце диму.

      – Я Аллен.

      – Ми раніше зустрічалися? – запитала Джуді, сподіваючись, що тремтіння в її голосі не надто помітне.

      – Декілька разів, коли ви або Ґері приходили поговорити про справу.

      – Але ж ми завжди зверталися до тебе як до Біллі Міллігана.

      Він стенув плечима.

      – Ми всі відгукуємось на ім’я Біллі. Так не доводиться нічого пояснювати. Але я ніколи не стверджував, що я Біллі. Ви це просто припустили, а я не бачив сенсу переконувати вас у протилежному.

      – Можна