Таємнича історія Біллі Міллігана. Деніел Кіз

не розповідати.

      – Нізащо в житті?

      Вона кивнула.

      – Заприсягніться.

      – Присягаюся.

      – Гаразд, – сказав юнак. – Тоді слухайте. Сам я не дуже багато знаю. Тільки Артуру відомо все. Як ви й казали, мені страшно. Це тому що я часто не розумію, що відбувається.

      – Скільки тобі років, Девіде?

      – Вісім, скоро буде дев’ять.

      – А чому саме ти прийшов зі мною розмовляти?

      – Та я навіть не знав, що виходжу на сцену. Хтось із наших у в’язниці поранився, і я вийшов узяти на себе біль.

      – Не поясниш, що це означає?

      – Артур каже, що я – хранитель болю. Коли комусь боляче, я виходжу на сцену і приймаю весь біль.

      – Звучить жахливо.

      – Це дуже несправедливо, – закивав хлопець зі сльозами на очах.

      – А що таке «сцена», Девіде?

      – Це Артур її так назвав, коли пояснював нам, як усе працює. Це така велика пляма білого світла, ніби на сцені під світлом софітів. Усі стоять довкола неї і спостерігають або сплять у своїх ліжках. А той, хто ступає на сцену, під світло софітів, виходить у зовнішній світ. Артур каже так: «Той, хто на сцені, контролює свідомість».

      – А хто ж ті інші люди?

      – Та їх багато. Я всіх і не знаю, тільки декого. Ой, ні, – перехопило йому подих.

      – Що сталося?

      – Я розпатякав вам про Артура! Мені за це буде непереливки.

      – Все гаразд, Девіде. Я ж пообіцяла не розкривати твою таємницю.

      Він скулився на своєму стільці.

      – Я більше не можу говорити. Мені лячно.

      – Добре, Девіде. На сьогодні досить. Але завтра я знову до тебе завітаю.

      Вийшовши з в’язниці округу Франклін, Дороті Тернер зупинилась і щільніше закуталась у пальто, захищаючись від пронизливого вітру. Вона йшла сюди, сподіваючись побачити молодого злочинця, який симулює божевілля, аби уникнути покарання. Вона геть не очікувала зіткнутися з тим, чому сьогодні стала свідком.

(2)

      Коли наступного дня Мілліган увійшов до кімнати, Дороті Тернер помітила, що його поведінка змінилася. Він сів на стілець, підтягнувши коліна до підборіддя, і почав гратися зі своїми черевиками, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом. Вона запитала, як він сьогодні почувається.

      Юнак відповів не одразу. Спершу він оглянув усе довкола, час від часу зиркаючи на жінку перед собою, мовби вперше її бачив. Тоді похитав головою і сказав із акцентом кокні:

      – Чо’ все таке гучне? Ви. Всі ці звуки. Я не втямлю, шо тут робицця.

      – Ти якось дивно говориш, Девіде. Це що, якийсь акцент?

      Він стрельнув на неї бешкетним поглядом.

      – Я не Девід, я Крістофер.

      – Куди ж подівся Девід?

      – А Девід напартачив.

      – Що ти маєш на увазі?

      – Всі на нього зляцця, бо він розпустив язика.

      – Поясни, будь ласка.

      – Нє, не можу. Я не хочу вляпацця в ту ж халепу, шо й Девід.

      – А чому Девід у халепі? – запитала психолог, спохмурнівши.

      – Бо все вибовкав.

      – Що ж він таке вибовкав?

      – Ви самі знаєте шо. Він роздзвонив таємницю.

      – Що