Таємнича історія Біллі Міллігана. Деніел Кіз

одинадцяту, наглядовий офіцер приніс Міллігану цидулку, де писалося, що слухання з приводу скасування його умовно-дострокового звільнення відбудеться 12 грудня 1977 року на території виправного закладу міста Лебанон. Присутність Міллігана не обов’язкова.

      Джуді прийшла поговорити з Мілліганом про речові докази, знайдені в його оселі.

      – Ви думаєте, що то все я накоїв, правда? – запитав Мілліган, і в його очах вона побачила відчай.

      – Байдуже, що я думаю, Біллі. Є докази, і ми мусимо якось дати їм раду. Треба підготувати пояснення того, як до тебе потрапили всі ті речі.

      Вона помітила, що його погляд скляніє. Здавалося, він віддаляється від неї, замикаючись у собі.

      – Немає значення, – зронив він. – Усе це більше не має значення.

      Наступного дня вона отримала листа, написаного на жовтому юридичному бланку в лінійку:

      Дорога пані Джуді,

      я пишу цього листа, бо іноді не можу висловити вголос те, що я відчуваю, а мені більше за все на світі хочеться, щоб Ви мене зрозуміли.

      Перш за все я хочу подякувати Вам за те, що Ви для мене зробили. Ви дуже добра і мила людина, і Ви доклали всіх зусиль, щоб мені допомогти. Хіба можна просити більшого?

      Тепер Ви зможете з чистим сумлінням викинути мене з голови. Скажіть у своїй конторі, щоб не посилали інших адвокатів. Мені тепер узагалі не потрібен адвокат.

      Якщо вже навіть Ви вірите у мою провину, я таки винен. Мені лише того і треба було – знати напевно. Я все своє життя тільки те й робив, що завдавав болю і страждань тим, кого люблю. Проблема в тому, що я не можу це припинити, бо не контролюю себе. Якщо мене кинуть за ґрати – стане тільки гірше, як минулого разу. А мозкоправи мені не допомагають, бо не можуть зрозуміти, що зі мною не так.

      Мені самому доведеться спинити все це. Я втратив надію, і мені вже до всього байдуже. Чи не зробите Ви мені одну останню послугу? Зателефонуйте мамі чи Кеті і скажіть, аби не приїжджали більше. Я нікого не хочу бачити, а вони тільки марнуватимуть пальне. Але я їх дуже-дуже люблю й за все прошу пробачення. Ви – найкращий адвокат з усіх, кого я знаю, і я ніколи не забуду Вашу доброту. Прощавайте.

Біллі

      Того вечора черговий сержант зателефонував Швайкартові додому.

      – Ваш клієнт знову намагався накласти на себе руки.

      – Господи всемогутній! Що він утнув цього разу?

      – Ви не повірите, але нам доведеться додати до звинувачень псування державного майна. Він розтрощив унітаз у своїй камері й розтяв собі зап’ястки гострим уламком порцеляни.

      – От холера!

      – Я вам іще дещо скажу, раднику. З вашим клієнтом точно щось химерне коїться. Унітаз він розтрощив ударом кулака.

(5)

      Швайкарт і Стівенсон проігнорували Мілліганового листа, в якому той звільняв їх, і щоденно навідували свого підопічного у в’язниці. Офіс громадського захисту виділив кошти на психологічну експертизу. 8 і 13 січня 1978 року лікар Вілліс К. Дрискол, клінічний психолог, провів із Мілліганом низку тестів.

      Тест на IQ видав результат у 68 балів,