Етнологія для народу. Свята, традиціі, звичаі, обряди, прикмети, вірування українців. Ірина Ігнатенко

– «материнською» лляною чи конопляною пряжею.

      Наступний етап – купання дитини. Купіль, а особливо перша, за народними переконаннями, мала велике значення в подальшій долі людини. Ця процедура виконувала насамперед ініціаційну функцію, а вже потім – гігієнічну.

      Досвідчені баби-повитухи розумілися на травах і додавали в купіль ті, які добре впливали на здоров’я новонародженої дитини: череду, м’яту, петрів батіг, ромашку, чистотіл, любисток, квітки півонії та калини тощо. До речі, статево-вікова стратифікація виявлялася не лише у звичаях перев’язування пуповини, а й під час готування самої купелі. Для дівчат призначалася ванночка з берези, для хлопчика – з дуба; перших купали в півонії, любистку, щоб любили хлопці, других – у чорнобривцях, щоб були гарними.

      На Поліссі, приміром, у купіль додавали попіл, клали коралі, срібні монети. Малих дітей рекомендували купати в пелюшках, потім змінюючи їх на сухі аж доти, доки дитина почне ходити. Застерігали баби-повитухи і від різких необережних рухів: забороняли брати дітей за колінця, тільки за литочки; інакше, говорили, колінця будуть близько одне до одного.

      Через декілька днів після пологів жінку та дитину приходили провідати односельчанки. Дійство мало назву «родини». Чоловіків на родини не допускали, а головувала баба-повитуха. Окремо слід наголосити на тому, що бабування було специфічним видом ритуальної спорідненості. Зв’язок між бабою-повитухою з одного боку та дитиною й родиною породіллі з другого утворювався під час проведення родильного ритуалу, після чого їх вважали за близьких родичів. Надалі ставало традицією нести бабі пироги, запрошувати її на пострижини, весілля, вітати з великими святами, особливо з Різдвом та Великоднем.

      Під час родильно-хрестильної обрядовості неодмінною та основною ритуальною стравою була каша. Цікаво, що на Поліссі її готувала сама повитуха й споживання страви під час післяпологових трапез було давньою поліською традицією. Деінде кашу могли готувати також інші жінки або господиня (за Оленою Боряк). Крупою, з якої варили кашу, переважно було пшоно, рідше рис чи гречка. Кашу варили густою. Після спільної трапези горщик із бабиною кашею розбивали, перед цим загорнувши в хустку. Це право надавали тому, хто більше клав грошей: «За кашу платить треба». Переважно така честь випадала кумові. Били об стіл, віко діжі, лаву – будь-як. Після цього кашу (найчастіше в черепках) роздавали присутнім: «Баба несе на хрестини кашу, набираються торги – хто скільки положить грошей. Баба зрізує верхівку каші і кладє гроші. А потім всі кладуть. Хто більше дасть, той і розбиває кашу двома руками. Кум поріже і кладе кожному на тарілочку – пригощає. І то вже кумова каша».[14]

      Гарбузове насіння клали в домовину померлим молодим неодруженим людям, що мало забезпечити їм плідність у потойбіччі

      Хліб, сіль, зілля, освячений ніж, полотно на пелюшки, хустина – ритуальні речі, які брала із собою баба-повитуха,

14

Гаврилюк Н. К. Матеріали етнографічної експедиції – родильні звичаї та обряди українців. – 10 арк.