Етнологія для народу. Свята, традиціі, звичаі, обряди, прикмети, вірування українців. Ірина Ігнатенко

дві-три говеча, а в кого багато, то цур їм тим вівцям накладає, не при хаті згадуючи. То отож треба щонеділі ходить на те місце, де ті діти поховано, й казати по тричі: «Христос-воскрес». Та й сказав той чернець, щоб піти в ліс, там у дуплі сидить святий, приподобний Зосима: він нічого не їсть, тільки вуста свої закроплює росою, що птичка в дзьобику пренесе. То дав Господь, що ми втрапили до того дуба. Тільки що прийшли, а це виглядає з дупла й каже: «Я знаю, раби божі, чого ви прийшли». Та до мене: «Я знаю твої гріхи й бачу, що тобі уготовано в пекельній бездні. Молись і я буду за тебе молиться». Дав ось мені пригорщ камінчиків, щоб я носила в пазусі, дав два вузлика порохні з того дуба, що Антоній та Тодосій під ним Богу молились, щоб я зашила в годежу та й носила, та дав ось пучечок зілля, щоб курити в хаті на ніч, і показував, що зсукать з нечесаного прядива мотузка й підперезать утробу.

      Отаке то нам та молодиця про себе розповідала. То я допиталася, де той дуб, то й побрікала свою Гапку туди повести, як дасть Господь літа дочекати. То й таке водила й, Господи, як гарно нам той чернець оповідав і про всеньке на світі знає»

(Звенигородщина).[5]ІІІ.

      Казала баба чумачка, що була така жінка, що не хотіла дітей. Одного разу вийшла вона з хати та й довго нема. Чоловік же сидів, сидів у хаті, та й дума: «Що це таке, де б це вона поділася. Може, що трапилося». То й пішов подивиться. Коли вийшов, аж жінки нема, тілько коло порога стоїть цебр з поросятами й стоїть велика свиня й їсть ті поросята. А в нього й у кишлі не було поросят, ні свиней. То він мерщенько до сусідів, до бабів, а вони й кажуть, що це не свиня, а жінка, погрішила вона, то Бог її наказав. То як зачали її загонити в хлів, – ой, лишенько, – всеньким кутком сходились та загонили, поки загнали, а потім зводили бабів з усіх сіл, поки знайшли таку бабу, що знала. То та баба попоходила, поки відробила. То дав Господь, що знов жінкою стала.

      (Запис зроблений на Чернігівщині у 1927 р.)[6]

ІV.

      Ото як женивсь наш родич, то й прохає Параску, дівку сестри – того чоловіка, за світилку. Й так просить, що й мертвий би встав та пішов, бо тож вона найближча, а вона ніяк не хоче та й годі. Баби бачать, що тут щось не гаразд та й підсіли до неї. А вона й призналася, що не йде тому, що їй не можна, бо вона діти поїла. Коли так, то мерщенько підставили молодому другу світилку, яка нібито краще співає, а Парасці сказали, що це такий великий гріх і їй якось треба Господа молити й пораїли, щоб, як діжде літечка святого, пішла б на Антонія в Лисянку до костьола й щоб просила св. Антонія, він же милує од усього й ксьондз Господа благає. Бо то ж Антонія з усього світу люди до Лисянки йдуть, аж із Полтавщини, з Поділля тощо. І всі йдуть пішки; хоч і які пани, то хваїтони їдуть позаді, а пани йдуть пішки. Я теж, поки здоровша була, та кожнісенький рік ходила до Лисянки на Антонія. То було тобунами йдемо до Холодного Яру, а там сідаємо відпочити в холодку і десь набереться так багато людей, що всей Лисянський шлях захарасне людьми. То, Господи, яка тіснота поки доб’єшся до св. Антонія. І так тілько

5

Петров В. Українські легенди про неплідну матір та ненароджені діти. Ф. 1–4, од. зб. 309.

6

Петров В. Українські легенди про неплідну матір та ненароджені діти. Ф. 1–4, од. зб. 309.