Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі

його в приватній залі зі свічкою з пригашеним полум’ям. Вона не казала жодного слова прощання, коли він ішов геть, але відчиняла йому двері й замикала їх за ним з мовчазною люттю. Він мусив мати залізну рішучість, щоб заходити до моєї кімнати й виходити з неї повз опановану мовчазною ненавистю мою матір, коли її сірі очі палахкотіли і встромлялися йому в спину, наче розжарені прути.

      Я у своїй кімнаті також мовчала, але після першого візиту він став більш упевненим у собі, став робити паузи, щоб випити келих вина, перш ніж перейти до справи, він запитував, що я робила протягом дня, розповідав мені про свою роботу. Він сідав на стільці біля вогню і з’їдав кілька бісквітів, сир і фрукти, перш ніж розстебнути штани і взяти мене. Поки він сидів, дивлячись на вогонь, він розмовляв зі мною як із рівною, як людиною, котра може цікавитися його днем. Він розповідав мені про новини двору, про тих багатьох людей, яких він прощав, сподіваючись зміцнити своє правління, розповідав і про свої плани для країни. Мимоволі, хоч я завжди починала ніч у лютій мовчанці, я ловила себе на тому, що розповідаю йому, як мій батько робив те або те в тому чи в тому графстві, або про те, що Ричард планував зробити у своєму королівстві. Він слухав уважно й іноді казав: «Добре, дякую тобі за розповідь, я цього не знав».

      Він із ніяковістю усвідомлював, що прожив життя у вигнанні, розмовляв англійською мовою з чужоземним акцентом – почасти бретонським, почасти французьким – і не знав нічого про країну, яку називав своєю, крім того, чого навчив його відданий дядько Джаспер і вчителі, яких він найняв. Він зберіг яскраву й добру пам’ять про Велс відтоді, коли був малим хлопцем і жив під опікою Вільяма Герберта, одного з найбільших друзів мого батька; але все інше він знав лише від учителів, від свого дядька Джаспера та з плутаних і погано намальованих мап, якими користувався у своєму вигнанні.

      Він дуже добре пам’ятав і розповідав наче казку, як навідувався до двору божевільного короля, а мої мати, сестри і я були вперше ув’язнені в темному й холодному святилищі. Він пам’ятав ті часи як найважливіші у своєму дитинстві, коли його мати переконувала його, що їх буде навіки поновлено як королівську родину, й він несподівано повірив їй і знав, що Бог подарує йому долю, яка вирішиться на полі битви, тож вона має рацію.

      – О, ми бачили, як ви пропливали повз нас на баржі, – сказала я, спогадуючи. – Я побачила вас на освітленій сонцем річці, коли ви пливли до двору, тоді як ми були замкнені й хворі в непроглядній темряві.

      Він розповів, що став навколішки, і його благословив Генрих Шостий, і коли рука короля доторкнулася до його голови, він мав таке відчуття, ніби до нього доторкнувся святий.

      – Він був більше святим, аніж королем, – сказав він мені з почуттям захвату, наче проповідник, який хоче, щоб йому повірили. – Ви могли відчути це в ньому, він був святий, він був, як янгол.

      Потім він несподівано замовк, наче пригадавши, що то був чоловік, якого вбив уві сні мій батько, коли божевільний король був дурний, як мала дитина, довіряючи честі династії Йорків, на яку не можна було покладатися.

      – Він