Жерміналь. Еміль Золя

договорити.

      – Ет, обридла вона мені!

      Вона сердита була на Левачиху, бо та ще вчора бідкалася перед нею, щоб тільки нічого їй не позичати; а проте саме тепер, – Маедиха це добре знала, – вона мала гроші, бо їхній пожилець Бутлу щойно заплатив їм за два тижні наперед. А втім, у селищі люди рідко позичали одне одному.

      – До речі! Ти мені нагадала, – провадила Маедиха, – насип-но мені в папірець одну засипку кави. Я віднесу П’єрронисі – ще позавчора в неї позичала.

      Коли дівчинка наготувала пакуночок, мати взяла на руки Естеллу й, обіцявши незабаром повернутися й поставити юшку для чоловіків на вогонь, пішла до сусідки; старий Безсмертний жував помалу картоплю, а Ленора з Анрі билися в кутку за лушпайки, що падали на підлогу, – вони збирали їх і їли.

      Замість обходити вулицею, Маедиха пішла навпростець через присадки, щоб Левачиха, бува, не гукнула її. Садок Мае був поруч із садком П’єрронів: у баркані було виламано кілька штахетів, і сусіди ходили сюдою один до одного. Недалеко від цієї дірки була криниця, спільна для чотирьох родин. Трохи далі, за кущиком миршавого бузку, стояв низенький сарай із різним старим мотлохом; там же таки вигодовували кролів, щоб мати на свята печеню. Вибила перша година; настав час кавувати, і вулиці немов повимирали. Тільки-но один ремонтний робітник – йому рано ще було йти на роботу – скопував грядки на своєму городі, не підводячи голови. Підійшовши до протилежного дому з вулиці, Маедиха дуже здивувалася: вона побачила біля церкви якогось пана й пані. Маедиха зупинилася й відразу ж пізнала їх: то була пані Енбо, що повела своїх гостей, пана з орденом і пані в хутряному манто, оглядати шахтарське селище.

      – Нащо ти турбувалася? – скрикнула П’єррониха, коли Маедиха віддала їй каву. – Адже ж над головою не капає.

      П’єрронисі було двадцять вісім років, і в селищі її вважали за першу красуню. Вона мала темне волосся, великі очі, низький лоб, маленький рот і округлі пружні груди, бо в неї ніколи не було дітей; а до того ще й дбала про свою вроду і була охайна, мов та кицька. Її мати, стара Проноза, вдова шахтаря, що загинув під землею, послала свою доньку працювати на фабрику, присягаючись, що повік не віддасть її за вуглекопа; але дочка, що вже давно була на порі, пішла за вдівця П’єррона, у якого від першої жінки зосталася восьмилітня дівчинка, – і це так розлютувало стару, що та й досі не могла цього простити своїй дочці. П’єррони жили дуже щасливо, дарма що по всій копальні ходили плітки про чоловікову поблажливість та про жінчиних полюбовників. П’єррони не мали боргів, двічі на тиждень їли м’ясо, господа в них була охайна, чиста, а посуд так виблискував, що в нього можна було замість дзеркала дивитись. Окрім того, через добру протекцію, Компанія дозволила П’єрронисі торгувати цукерками та печивом, що пишалися в скляних банках на двох поличках за шибками у вікні. Це давало шість або сім су прибутку на день, а в неділю то часом аж дванадцять. Родинну злагоду порушувала тільки стара бунтарка Проноза, що горіла помститися над хазяями за смерть свого чоловіка й не перестаючи кляла