Жерміналь. Еміль Золя

під землею до двадцятьох років; а коли знайшлася друга дитина, то лікар сказав, що я звідти живою не вийду, – в мене, бачте, в кістках почалося щось кепське. До того, ще на цей саме час я вийшла заміж і в мене було досить клопоту вдома… А рід мого чоловіка працює на шахті вже з давніх-давен. І дід, і прадід, геть усі працюють там, відколи в «Рекійярі» вперше кайлом ударили.

      Пан Грегуар замислено дивився на цю жінку й на її жалюгідних дітей, на їхні воскові обличчя, на їхнє безбарвне волосся; на них позначилися всі ознаки виродження: надто малий зріст, анемія та смутна якась потворність через вічні злидні. Вона замовкла, і тільки вугілля в каміні весело тріщало. В затишній кімнаті стояла та обважніла атмосфера добробуту й тиші, що в них буржуа вбачають своє щастя.

      – Що вона там робить? – скрикнула нетерпляче Сесіль. – Піди скажи їй, Мелані, що пакунок лежить внизу в шафі ліворуч.

      Тим часом пан Грегуар міркував уголос далі:

      – Нелегко на світі жити, годі й казати; але ж, моя голубко, згодьтеся зі мною, робітники – нерозсудливі люди… Замість відкладати копійчину про чорний день, як роблять це наші селяни, шахтарі пиячать, беруть набір і кінець кінцем не мають змоги прогодувати себе й родину.

      – Слушно говорите, пане, – поважно відповіла Маедиха. – Часом люди добру дорогу гублять. Це я завжди кажу різним ледарям, коли вони нарікають… Мені пощастило, мій не п’є. А все ж і він часом хильне в неділю зайву чарку; але далі не йде – він мене жалує. І це з його боку дуже любо, подумайте, адже ж до нашого весілля він пив, вибачте на слові, справді, як та свиня… Проте, хоч він і обачний чоловік, – нам з цього не легше. Бувають дні, як ось нині, коли ви всі куточки в хаті винишпорте, а й однісінького су не знайдеться.

      Вона хотіла навести панів на думку про потрібні їй сто су й оповідала своїм спокійним м’яким голосом про їхній фатальний борг, що був спочатку невеличкий, а потім став розбухати, розростатися і тепер вкрай підточував їхній добробут. Вони виплачували його частками двічі на місяць чесно й акуратно. Але досить було не заплатити одного разу, і все пішло шкереберть, ніколи вже не наженеш! Гроші як у прірву йдуть, борг росте та й росте, і вони вже впадали в розпач; працюєш, працюєш, а виходить, що навіть з боргом не можеш розквитатися. Хоч сядь та й плач! Так і до самої смерті не викрутишся! Бо треба ж зрозуміти: вуглекоп не може обійтися без кухля пива, треба ж чимсь горло прополоскати від кіптяги. Починається завжди з цього, а як посядуть злидні, то його вже з шинку й волоком не витягнеш. Бо ж справді – це так, по щирості, нікого не ображаючи, – робітники все ж таки заробляють не дуже густо.

      – А я гадала, – промовила пані Грегуар, – що Компанія дає вам помешкання і паливо.

      Маедиха глянула скоса на яскравий жар у каміні.

      – Атож, вугілля нам дають, – щоправда, не дуже добре, але ж, проте, горить… Та й помешкання недороге; платимо за нього шість франків на місяць; ніби й дрібничка, а часом, ох, як скрутно доводиться… От і сьогодні, хоч на шматки мене ріжте, а не знайдете і двох су. Де нічого немає, то вже немає!

      Пан і пані мовчали, випроставшись