Название | Жерміналь |
---|---|
Автор произведения | Еміль Золя |
Жанр | Классическая проза |
Серия | |
Издательство | Классическая проза |
Год выпуска | 1885 |
isbn | 978-966-03-3980-4 |
– А які хороші діточки! – прошепотіла пані, хоч ці діти з занадто великими головами та настовбурченим жовтим, як солома, волоссям, здавалися їй просто страховищами.
І Маедиха мусила докладно розповісти, скільки кожному з них років; для годиться її спитали ще й про Естеллу. З пошани до гостей старий Безсмертний витяг з рота люльку; він був страшний, цей чоловік, знеможений сорокалітньою працею на дні шахти, з задубілими, як палки, ногами і з землистим кольором обличчя; коли на нього раптом напав жахливий кашель, він хутко вийшов з кімнати, щоб сплюнути надворі, турбуючись, що чорне його харкотиння може неприємно вразити панів.
Найбільш сподобалася Альзіра. Яка гарнесенька маленька господиня, ще й фартушиною запнулася! Відвідачі привітали матір з тим, що вона має, хоч і малу, а вже таку розумну доньку. Горба її наче ніхто й не помічав, але співчутливі погляди, в яких відчувалось якесь зніяковіння, часто зупинялися на бідолашній скаліченій дівчинці.
– Тепер, коли в Парижі вас хто спитає про наші шахтарські селища, ви зможете розповісти багато… – сказала пані Енбо. – Тут завжди так тихо, як ось тепер, – справжній патріархальний побут; усі щасливі й здорові, – ось як бачите; загалом – це місцина, куди й вам слід би було приїхати, щоб підправити здоров’я, подихати чудовим повітрям та пожити серед безтурботної тиші…
– Чудесно, чудесно! – скрикував захоплений паризький гість.
Вони вийшли з будинку з таким виразом на обличчях, який буває в людей, коли виходять вони з паноптикуму. Маедиха провела їх аж за двері й зупинилася на порозі, дивлячись їм услід, а вони пішли помалу до церкви, голосно розмовляючи. З будинків повисипали жінки й поставали купками на вулиці; звістка про приїзд гостей умить облетіла все селище.
Левачиха зачепила коло свого дому П’єррониху, що також прибігла витрішків половити. Обох дратувало те, що пани так довго гостюють у Маедихи, – ночуватимуть вони там, чи що? Чого вони в неї не бачили?
– Нічого за душею нема, – хоч скільки заробляють! Звісно, ніколи не настачиш таким людям!
– Я допіру дізналася, що вона сьогодні ранком ходила жебрати до панів у Піолену, а Мегра ніяк не хотів давати їм хліба, а потім таки дав харчів набір… Ми вже знаємо, чим йому платять, отому Мегра.
– Та вже ж собою не заплатить, – нема дурних… Мабуть, Катріною.
– Ой-ой-ой! А повіриш, оце допіру вона мені присягалася задушити власними руками свою дівку, як та собі кавалера заведе!.. Ач яка! Ніби ніхто й не знає, що той довготелесий Шаваль уже давно її облапав.
– Цить!.. Ідуть!
І обидві жінки, Левачиха й П’єррониха, вмить замовкли; дуже чемно, без настирливої цікавості скинули оком на гостей, що саме виходили з дому. Потім вони кивнули пальцем Маедисі, що вийшла на вулицю з Естеллою на руках, підкликаючи її до гурту. Усі троє мов скам’яніли, уп’явши очі в спини пишно вдягнених пані