Жерміналь. Еміль Золя

розминати. Діставши обоє кілька добрих ляпасів, діти втихомирилися й пішли слухняно за матір’ю, скоса озираючись на маленькі сліди, що залишали в грязюці їхні сабо. Сабо вгрузали, треба було витягати щохвилі обважнілі ноги, і діти вже потомилися.

      Від Марш’єнна шосе простяглося на дві милі рівне-рівне, наче вимащена у дьоготь стрічка, на червонастому тлі голих полів. Воно перетинало Монсу навпіл і спускалося далі з розлогого пагорка, де розкинулося місто, на хвилясту рівнину. При північних битих шляхах, що сполучають фабричні міста рівними смугами без раптових поворотів, крутих схилів, виростає сила нових будівель і загрожує обернути цілі департаменти на одне суцільне промислове місто.

      З обох боків шосе, аж до самого схилу, поприліплювалися маленькі цегляні будинки, пофарбовані, щоб трохи звеселити похмурий краєвид, різними фарбами: одні – жовтою, другі – синьою, треті – чорною; чорною фарбою, очевидячки, з практичних міркувань, щоб відразу надати їм того кольору, яким тут бралися кінець кінцем усі фарби.

      Подекуди суцільну лінію убогих будиночків перерізували великі двоповерхові будівлі, де жило начальство. Мурована церква з чотирикутною дзвіницею, вже почорнілою від вугляного пороху, скидалася на нову модель домни. Серед цукроварень, канатних фабрик та мукомельних заводів майоріли «танцульки», кав’ярні та пивнички, – їх була тут така сила, що на тисячу будинків припадало понад п’ятсот.

      Наблизившись до заводських корпусів, що належали Компанії, – довгої шеренги крамниць та майстерень, – Маедиха взяла дітей за руки – Анрі за ліву, Ленору за праву.

      Трохи віддаля стояв будинок директора, пана Енбо, що його було збудовано, як велике шале; садибу було відгороджено від вулиці залізними штахетами, за ними стирчали голі дерева ріденького садка. Саме в цю мить до воріт під’їхав екіпаж; з нього вийшов пан із орденом та пані в хутряному манто – мабуть, якісь гості з Парижа, що прибули з марш’єннського вокзалу. Пані Енбо, що з’явилася в напівосвітленому вестибюлі, скрикнула здивовано й радісно, вітаючи їх.

      – Та йдіть-бо, ледацюги! – буркнула Маедиха, тягнучи за руки дітей, що загрузли в болоті.

      Нарешті вона схвильовано підійшла до дверей крамниці Мегра. Крамар жив поруч з директором, тільки тоненький мур відділяв пишний будинок від його домочка. Поруч стояла довга будівля, – склад товарів, – з крамничкою на кінці, що виходила просто на вулицю. Мегра торгував усякою всячиною: бакалією, ковбасами, фруктами, хлібом, пивом, посудом. Він служив колись у «Воре» за наглядача і розпочав свою діяльність з того, що відкрив невелику пивничку, але з часом, через протекцію начальства, його підприємство поширилося, і він потроху знищив усіх своїх дрібних конкурентів у Монсу. В нього можна було знайти все, чого душа побажає; він мав дуже багато покупців, що йшли до нього з усіх заводських селищ, і тому міг продавати свій крам за дешевшу ціну й давати більше набір. А до того ж, підтримувала його й Компанія, що збудувала для нього і домок, і крамничку.

      – Я знов до вас, пане Мегра, –