Жерміналь. Еміль Золя

але тішив його всіма благами поміщицького життя.

      – А Сесіль? – запитав він. – Хіба вона сьогодні не збирається вставати?

      – Не розумію, що їй, – відповіла його дружина. – Мені здалося, що я ніби чула шум у неї в кімнаті.

      Стіл був уже застелений – три чашки стояло на білому блискучому обрусі. Оноріну послали подивитися, що робить панночка. Дівчина вернулася за хвилю, ледве стримуючи сміх, і, немовби вона була ще й досі нагорі, у спочивальні, прошепотіла:

      – О, якби пан та пані бачили панночку!.. Вони ще й досі сплять! Сплять так солодко, мов те янголятко!.. Любо подивитися.

      Батьки розчулено ззирнулися, і пан Грегуар промовив, ніжно всміхаючись:

      – Ходімо подивимось?

      – Сердешна моя крихітка! – прошепотіла мати. – Звичайно, я йду!

      І вони разом пішли нагору. Кімната дочки була єдина пишна кімната на весь будинок. Стіни обтягнені блакитним шовком, а полаковані меблі вкриті білим з блакитною смужкою штофом. Батьки задовольняли всі примхи своєї пестухи і не могли їй нічого відмовити.

      На сніжно-білій пухкій постелі у м’яких сутінках нещільно зсуненої штори спала, поклавши голову на голу руку, молода дівчина. Її не можна було назвати гарною; від неї так і пашіло здоров’ям, вона була вгодована і зарано визріла на свої вісімнадцять років, але тіло її було справді розкішне, молочно-біле, запашне й свіже; густе каштанове волосся облямовувало її кругле обличчя з свавільним носиком і пухкими рожевими щоками. Ковдра зсунулася їй додолу, а дівчина дихала так тихо й спокійно, що її повні груди навіть не здіймались.

      – Мабуть, цей клятий вітер не давав їй очей стулити, – стиха промовила мати.

      Батько налякано притулив до рота пальця, і обоє схилилися над дочкою, побожно дивлячись на її голе дівоче тіло; вони ж так довго сподівалися цієї дитини, що народилася тоді, коли вони вже втеряли останню надію. Сесіль здавалася їм справжньою красунею: вони зовсім не помічали, що вона надто гладка, і не знали, чим годувати та милувати її. А дівчина міцно спала, не почуваючи, що батьки схилилися над нею. Аж ось легенька тінь перебігла по її спокійному обличчю. Батьки злякалися, що вона ще, не дай боже, прокинеться, і вийшли навшпиньках з кімнати.

      – Цить! – прошепотів біля дверей пан Грегуар. – Хай виспиться, адже ж вона не спала цілу ніч.

      – Хай спить, доки спиться голубоньці, – згодилася пані Грегуар. – Ми почекаємо.

      Вони зійшли до їдальні й посідали в свої крісла; а тим часом служниці, сміючися з довгого сну панночки, підігрівали на плиті шоколад і не ремствували, що доводиться чекати. Пан Грегуар узяв газету, а його дружина стала плести велику вовняну ковдру. В кімнаті було дуже тепло, привітно і ніщо не порушувало приємної тиші.

      Увесь капітал Грегуарів, що давав їм мало не сорок тисяч франків ренти на рік, містився в одній акції кам’яновугільних копалень у Монсу. Грегуари любили оповідати про походження свого багатства; забагатіли вони, як закладено було Компанію.

      На початку