Кривава осінь у місті Лева. Олександр Шевченко

медиків, слюсарів, електриків… одним словом, тих, хто працює із залізяччям.

      – Це не надто звужує коло пошуків, – пробурмотів Пасків. Гарберг у відповідь скривив вуста в сардонічну гримасу.

      – Ну, принаймні, можете не трусити бібліотекарів, письменників та бабусь – божих кульбабок.

      – Щиро дякую, Саничу, саме так я і вчиню. Щось ще цікаве?

      – Є дещо. – Гарберг знову посерйознішав. – На відміну від двох інших жертв ця була вагітна.

      – Ва… що? – витріщився Пасків.

      – Еге ж. На третьому місяці. Так що тут у нас виходить подвійне вбивство. Має це якесь відношення до мотивів чи ні – це вже ваша справа. Свою я зробив.

      – Так, – машинально відказав Пасків і відчув, як промовлене фахівцем слово зав'язло в мозку, як доісторична муха в деревній смолі.

      Вагітна.

      «Це вже занадто», – рішуче подумав він.

      Тепер це зайшло занадто далеко.

* * *

      Ранок третього дня у Львові для Сокола почався з незвичної метушні. Олег, що завжди канонічно починав день не інакше як з філіжаночки запашної кави та свіжої преси, мусив забути про свої, як сказала мама Катя, «оксфордські замашки» і, зірвавшись на рівні ноги о пів на сьому, бігти до одного скаженого, проте досить відомого художника, свого доброго знайомця, що вже років двадцять малював вельми самобутні пейзажі – для душі, а для гаманця – вивіски, таблички та іншу рекламну продукцію для вибагливих клієнтів, які бажали отримати річ, створену людиною, а не бездушним механізмом. Причому всі замовлення майстер пензля приймав лише дві години на добу – з шостої до восьмої ранку, і з цього правила не було жодних винятків. Коли він малював, узагалі ніхто не бачив, та для Олега більше важив результат, а вивіски в Остапа завжди виходили оригінальними і, що називається, брали за живе. Принаймні, ніхто не залишався байдужим. Майстерня Остапа знаходилася на вулиці Вірменській, і сам він був на якусь частку вірменином, та найбільше – громадянином світу. Олегу він зрадів, від усієї душі намагався напоїти детектива розчинною кавою і відрадити від «тої авантюри». Обидві спроби зазнали фіаско. Сокіл вперто бажав замовити вивіску ручної роботи, яку до того ж можна було почепити на розі будинку.

      – Тю, та зробимо. Усе, що забажаєш, – примовляв Остап, примруженим оком розглядаючи замацаний папірець, на якому значилося: «Охоронно-пошукова агенція «Деррік». Слід взято». – Зобразимо хоч лупу, хоч мікроскопа, а хоч самого Холмса разом із Ватсоном. Справа техніки. Тільки навіщо воно тобі, чоловіче? Дарма гроші марнуєш. Сам знаєш, скільки я беру, і то без жодних знижок. Але що воно за бізнес – пошукове бюро, га? Що ти в нім заробиш?

      – Ти малюй, Остапчику. Дуже швидко. А решта – то мій клопіт.

      Остап кивнув.

      – Як знаєш. Та не забудь, що дуже швидко буде дуже дорого.

      Підживлений цією оптимістичною заявою, мов електричним струмом, Сокіл поїхав до меблевого салону, хазяйкою якого була мамина старша сестра. Тітка Аля дуже любила небожа, а те, що мешкала вона у квартирі над