Кривава осінь у місті Лева. Олександр Шевченко

перестрибують з вікна на вікно потяга, який якраз проходив по насипу неподалік від будинку, а потім плюхнулася на рипливе ліжко й втомлено прикрила очі.

      Так далі не можна. Бо ще трохи, зовсім трішки такого життя – і вона поїде звідси на Кульпарківську. Сама, добровільно, зі змінною білизною та торбою сухариків. І та, друга божевільня виявиться куди більш затишною та привітною, аніж ця, перша. Поза сумнівом. І годувати там будуть не гірше. Просто – там будуть годувати. Хоч як-небудь. Бо тут мати, що дорікає кожним шматком хліба, купленим на доньчині гроші, годує здебільшого словом Божим. Сильно перепеченим або недовареним чи дрібно пережованим, але тільки ним. Святим Письмом.

      Це почалося давно – так давно, що Ніні здавалося, ніби це було завжди, ніби їй лише наснилася смішлива, струнка, сіроока матуся, гарна, як квіточка; матуся, що шалено балувала доньку, не спускала її з рук, вчила читати і радо вислуховувала маленькі секрети маленької ж Ніни, на зразок того, як їй подобається Василько із сусідньої групи і яка сувора в дитсадку нянечка. Та мама пішла в небуття із сірим димом осінніх туманів, але коли і чому це сталося, ніхто вже не пам'ятав. Натомість в родині Малишків з'явилася суха, мов тараня, жінка, з тьмяними, як свинцеві кульки, зіницями, стиснутими у дрібну риску вустами і незмінною Біблією в руках. Жінка, що через кожне слово згадувала пекло, а через два – Страшний суд, у якої Великий піст тривав триста шістдесят п'ять діб на рік, а святкування дня народження, Нового року і навіть Різдва зводилось до нагадувань про швидкоплинність людського життя і, як наслідок, про жадану зустріч із Творцем. Ця жінка вимагала від Ніни шани, а від чоловіка – грошей і повної відсутності гріховних думок про їжу, питво та виконання подружніх обов'язків. Вона юрбами водила додому якихось «братів» та «сестер», невиразних, як і сама, зате із більш ніж виразним бажанням «розжитися десятинкою». Десятинка досить швидко стала четвертинкою, потім – половинкою, і дуже скоро єдиною завадою прагненню матері продати квартиру, а гроші віддати на користь «святої церкви» стала неповнолітня донька. А щойно Ніна досягнула повноліття, як мати, проклинаючи всі нездалі українські закони («тільки Бог пастир мій, і Йому одному корюся»), що веліли приватизувати житло рівними частками на всіх прописаних у ньому мешканців, таки перевела їхню крихітну двокімнатну квартирку у глибоко огидну їй приватну власність. Так що формально Ніна володіла двадцятьма квадратними метрами загальної житлової площі. А фактично – не мала нічого.

      Першим не витримав тато. Склавши у валізу свій нехитрий скарб, він пішов якраз у день Ніниного п'ятнадцятиріччя. Донька дивувалася, що він витримав так довго, і сердилася, що він лишив її, не взяв із собою. Він покинув її на милість монстра в жіночій подобі, а сам згодом одружився, народив ще двох дітей і жодного разу не поцікавився, як там Ніна, чи не треба їй чого. Але дівчина і це пережила, хоча боліло дуже. У батька було нормальне сімейне життя. Ніна відчувала, що потроху божеволіє.

      Від