Кривава осінь у місті Лева. Олександр Шевченко

паперів… При цьому ви мружитеся, бо стидаєтесь носити окуляри. З цього ще один висновок – у вас короткозорість. Невелика, ймовірно, дві діоптрії.

      – Півтори. І знову браво!

      – Ви мене перехвалите. Хоча, відкинувши зайву скромність, мушу визнати – непогано, як для людини, що вже цілий рік нічим таким не займалася.

      – Яким «таким»? Хто ви за фахом?

      – За фахом я філолог. А за покликанням – детектив.

      Від цих слів Ніні аж мову відібрало. На цілу хвилину.

      – Тобто ви в міліції працюєте? – ще не остаточно прийшовши до тями, пробелькотіла дівчина. Сокіл скривився, мов оцту сьорбнув.

      – Таке скажете… Відколи це в нашій міліції є посада детектива?

      – Я не… вибачте… то де ж ви працюєте?

      – Працюю на себе. Я приватний детектив, – з нотками гордості пояснив Олег.

      – Справжній приватний детектив?

      – Справжнісінький. Навіть пістолета маю та дозвіл на його носіння. Втім, у нашому законодавстві такої професії ніби й не передбачено, та мені це не дуже заважає. У мене своя охоронно-пошукова агенція.

      – Тут, у Львові?!

      – Що вас дивує?

      – Те, що ваша агенція, напевно, довгий час мусила обходитись без вас. Ви ж були десь за кордоном. Повернулися кілька днів тому.

      Сокіл подався вперед, ледь не підім'явши під себе всю порцеляну на столі.

      – Обгрунтуйте.

      – Ваш голос… точніше, його модуляція. Ви говорите українською бездоганно, але так, ніби щонайменше років зо три геть нею не користувалися. Навіть ніде не чули. А ще ваш вигляд… себто одяг. Ну, те, що ви вбрані в чуже та дороге, не диво. Диво те, як ви це носите. Так, ніби в костюмі народилися. У нас, в Україні, це мало хто вміє. Навіть банкіри усілякі, директори… рафіновані, мов той цукор, а костюми на них, як на вішаках, теліпаються. А от ви – зовсім інша річ. Ви тільки не ображайтеся, але…

      – Я не ображуся, – запевнив Олег. І Ніна йому повірила.

      – Ви статурою схожі на боксера-важковаговика. І обличчям теж. Ви займалися боксом?

      – В юності.

      – Так. Добре. Я до чого веду… ви тримаєтесь, як лорд. У вас манери дворянина…

      – І зовнішність вантажника.

      Ніна пекуче почервоніла: він усе-таки образився!

      – Я цього не казала.

      – Зате настала моя черга казати «Браво!», і цього разу вам. Я лише тиждень, як повернувся з Оксфорда.

      – Ух ти! – зовсім по-дитячому вигукнула Ніна. – З того самого Оксфорда? А що ж ви там робили?

      – Викладав англійську студентам, для яких вона – нерідна. Також вів підготовчі курси з історії англійської літератури для студентів із СНД. Коротше кажучи, нічого цікавого.

      – Ну так, авжеж. – Несподівано для самої себе Ніна страшенно засмутилася. – Звичайно. Цікаво – це коли ти у свої двадцять шість не була ніде далі Києва і навряд чи будеш. Цікаво – це бачити отой самий «закордон» лише на мапі, а самій ходити день у день до своєї контори, порпатися в паперах, рахувати та возити до банку чужі гроші, отримувати за це білі копійки, а потім повертатися додому,