Кривава осінь у місті Лева. Олександр Шевченко

вільний стілець, від чого той – добротний, з металевими ніжками – жалібно пискнув і похитнувся.

      – Прошу пана, ми знайомі? – Ніна терпіти не могла фамільярності, і в голосі її потріскувала крига, однак заморозити цей центнер енергії виявилося нелегко.

      – Ні, але тому лиху можна дати раду. Я – Олег Сокіл. А ви?..

      – А я ні, – відказала вона, але раптом подумала, що це пролунало зарізко, тому відразу ж додала: – Ніна Малишко.

      Почувши ім'я, він усміхнувся, і дівчина з подивом відзначила, як посмішка змінила це суворе лице. Щойно грубі, немов сокирою вирубані риси вмить пом'якшали, немов від дотику невидимих пестливих пальців, і весь її гнів щез, неначе й не було.

      – Гм… Тішуся знайомству, – додала вона, повернувши посмішку.

      – Ви поцупили мою репліку, прекрасна Ніно.

      – Авжеж… я знаний злодій.

      – Та ви ніби більше на боці закону? – Олег кивнув на яскраво-жовту книжечку. – Я ці оповіді пам'ятаю ще відтоді, як вони друкувалися в газеті «Молода Галичина».

      – Так, а нині їх зібрали докупи.

      – І вони вам подобаються?

      – Дуже. – Ніна аж посвітлішала на виду. – Там така мова… правдиво львівська, стара – ніхто так більше не говорить. Крім того, відчуття причетності… так, наче я й сама – детектив! Так цікаво! До речі, я розгадала всі злочини, окрім останнього.

      – А що сі стало з тотим остатнім криміналом? – старанно і не без успіху імітуючи довоєнну львівську говірку, поцікавився Сокіл. Ніна засміялася.

      – Ви сталися. Збили мене з пантелику, і злочин лишився без кари.

      – Ну то маю сплатити штраф. – Вишколений офіціант мов із-під землі вискочив на ці слова. – Що ви п'єте, пані Ніно? Ніби каву з молоком?..

      – З молочним лікером, – уточнила Ніна, намагаючись не думати про те, що її чекає вдома, коли мати своїм носом хорта вчує від доньки запах спиртного.

      Сморід пекла, чортова дівко! Горітимеш у полум'ї незгасимому! Бісове сім'я…

      Але то буде потім. Думай не думай, все одно буде. То для чого псувати собі задоволення?

      – Тоді панні те саме, а мені каву по-мексиканськи, – замовив Олег і знову звернувся до неї. – Значить, полюбляєте загадки?

      – Якщо чесно, то дуже. Добре відволікає від побутових проблем, до того ж тренує мозок.

      – Невже в такої гарної дівчини може бути так багато проблем?

      – У будь-кого вони є, пане, – серйозно відказала Ніна. – І зовнішність тут ні на що не впливає.

      – Мабуть, ваша правда. Вибачте. Я дійсно нічого про вас не знаю. Але якщо ви перестанете говорити до мене «пане» і бодай один разочок назвете мене просто Олегом, я спробую дізнатися про вас якусь дещицю – без жодних запитань з мого боку. А ви потім скажете, вгадав я чи ні.

      – Добре, Простоолеже. – В чорних очах дівчини застрибали лукаві бісики. – Домовилися. Починайте.

      – Ну, ви… працюєте, а не вчитесь.

      – Це очевидно – у моєму віці.

      – Властиво, вік, як такий, тут не показник. Студенти,