Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

вирішить, що ТЕПЕР людство гідне життя без повідка…

      Ні, не питайте мене, ХТО поставив Ворота. Я не відповім.

      Я не знаю».

(Андрій Зарудний, із топу оптованих статей)* * *

      Бібліотекарка на вході, ймовірно, була ще й підсліпувата, бо людина з гострим зором елементарно розгадала б підміну. Читацький квиток було виписано на ім'я Рисюка Ігоря Георгійовича, а Лідка, хоч і в брюках і в чоловічому плащі, хоч і з підібраним під кашкет волоссям, на Рисюка скидалася мало. Навіть з урахуванням невиразної бляклої фотографії.

      На те й розраховувалось – на несподіванку. Яка дівка наважиться увійти в закриту бібліотеку за пропуском із фотографією чоловіка? Лише божевільна.

      – Божевільна, – кривився Рисюк. Але на авантюру все-таки пішов. Хоч і ризикував, до речі, багато чим. І це він, студент-відмінник, призер і дипломант, гордість і надія всіх, власник незаплямованого, новісінького доброго імені! Для підтримки іміджу він навіть одружився, Лідка знала, з якоюсь дурною телицею, для того лиш, щоб та народжувала йому дітей, бо діти також належать до поняття «імідж». І не побоявся ж скандалу, і навіть замовив книжки за Лідчиним списком…

      Вона пройшла в гардероб і тихцем, непомітно роздяглась, перетворившись із дивного юнака на звичайну дівчину. Увійшла в залу, намагаючись не метушитись, не привертати уваги. Перша частина плану пройшла успішно – тепер на черзі була друга. І, звісно, можливі ще несподіванки, на зразок перевірки читацьких квитків просто на робочих місцях…

      Перед віконцем видачі книжок була невелика, але черга. Лідка дивилась у стелю – нова будівля зведена була в авангардній манері, від усіх цих круглих віконець і спрямованих угору колодязів у Лідки запаморочилось у голові. Увесь час доводилось облизувати губи; здавалось, усі навколо тільки на Лідку й дивляться, і ось-ось на плече опуститься важка рука…

      У віконці виникла звичайна дівчина, щоправда, в синій формі і з погонами.

      – Ось, – Лідка простягла їй читацький. – Це мій приятель замовив позавчора.

      Дівчина ледь помітно здивувалась:

      – А чому він сам не прийшов?

      – Заклопотаний, – Лідка улесливо всміхнулась.

      – А де ваш читацький? – дівчина втупилась Лідці в обличчя.

      Лідка стенула плечима:

      – Але ж на мій квиток нічого не замовлено! Я не могла позавчора, попросила приятеля, і він…

      – Чи не можна швидше? – роздратовано спитали з-за спини. Дівчина в погонах зітхнула. Пробігла очима рисюківське замовлення, гмукнула, відійшла; Лідці здалося, що вона пішла по чергового міліціонера і що найкраще тепер – зникнути. Бігом униз, у гардероб… Так, але це значить жорстоко підставити Рисюка, адже рисюківський квиток залишиться тут!

      Найскладніше було вдавати байдужість. І не озиратися – на того, хто так доречно попросив бібліотекарку поквапитись.