Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

можна боятися. І що її батьки бояться за неї, за Яну, за Тимура…

      – Щось ти сумна сьогодні, Лідо. Славку, неси коробку, зіграємо кілька партій на виліт.

      З усіх забав депутат Зарудний чомусь віддавав перевагу настільному хокею. Траєкторії пластмасових хокеїстів справді нагадували рухи живих людей із ключками; Лідка швидко навчилася давати раду важелям і у Славка вигравала в трьох випадках із п'яти, от тільки грати зі Славком було нецікаво. Під час гри Зарудний-молодший не промовляв чітких звуків, а тільки сопів азартно та ще горлав – радісно чи ображено, залежно від обставин. Славко, хоч і був старшим від Лідки на два роки, здавався їй у такі хвилини справжнім дитям, як ті, що водили коло на екрані відика…

      Неймовірно, як таке немовля примудрилося влаштувати ту сцену в Музеї. Іще трошки – і Лідка могла б змагатися з найсміливішими дівчатами з двісті п'ятої: ті, виявляється, приколювали до коміра булавки з кільцями. Наявність булавки значила «я жінка», і перший «бублик» обов'язково червоний. Кількість інших кілець визначалася кількістю подальших кавалерів, причому, кажуть, не одну «модницю» били й ж товаришки за брехню та перебільшення…

      Думати про все це, дивлячись на те, як грає Славко, тим більше на Славка, який грає з батьком, було якнайменше дико. Тато прийшов з роботи й ганяє з сином пластмасову шайбу. I який ще син – дитина дитиною… До чого тут звичаї двісті п'ятої школи?!

      Ось такою оманливою буває зовнішність.

      Лідка зітхнула.

      Андрій Ігорович грав, що називається, однією лівою. Шайба літала з кутка в куток – але у Зарудного-старшого вистачало часу й на неквапливу розмову:

      – Що ще чути, Лідо? Брат уже одужав?

      Тимур кашляв тиждень тому. Це й хворобою не назвеш. А депутат Зарудний пам'ятає…

      – Дякую, все гаразд, – сказала вона механічно. І несподівано для себе додала: – А як справи у вас у парламенті?

      А чому б, власне, й не спитати. Питають же люди одне одного, як справи на роботі, вдома, у школі…

      Здається, Андрій Ігорович усе-таки здивувався. І пропустив шайбу. Славко радісно зарепетував.

      – Та справи як звичайно, – повільно сказав Зарудний-старший. – Якщо тобі цікаво, можу дати підшивку «Парламентських вісників». Там звіти практично без купюр…

      Лідка опустилася на теплий іще стілець, і це чуже тепло примусило й здригнутися й відразу ж пропустити гол.

      – Вилетіла, – сказала вона винувато.

      Славко не засмутився:

      – Тату, давай знову!

      – Зачекай, – депутат Зарудний жестом зупинив Ліду, яка вставала з-за столу. – Славо, будь другом, принеси з кухні чаю, ну і там іще пиріжки якісь, спитай у мами…

      Славко зморщив носа, але заперечувати не став. Закрив за собою двері; у Зарудних була така велика квартира, що Лідка досі не знала, де тут розташована кухня.

      Андрій Ігорович сів на Славкове місце. Пальцем погладив шолом жовтого пластмасового воротаря:

      – Зіграймо, Лідо?

      Вона кивнула. Чогось пересохло в горлі. Вона знала, що,