Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

з роду п’яниць?

      Хіба ми з роду вічних гультяїв?

      Ні, ми уміло сіяли й косили,

      Колись найкращим був наш хлібний лан.

      Та забирає думання і сили

      Оцей підступний, цей хмільний дурман.

      Пропити можна долю і родину,

      Бо гірше ворогів зміїне зло…

      Ти маєш щось робити, Україно,

      Щоб врятувать своє хмільне село.

ХРЕБЕТ

      Добре живеться людині,

      В кого м’якенький хребет.

      Так воно… Так і понині:

      Судження це – не секрет.

      Добре тому, хто зігнеться,

      Скаже, що хочуть почуть,

      Руку лизне і всміхнеться

      Там, де дійшло до плачу.

      Сипле: ви – світоч, ви – геній,

      Хоч ті персони пусті…

      Так – і монетки в кишені,

      Так – і тепленько в житті.

      Правда вже не на фасаді —

      Десь, щоб не бачив ніхто…

      Глянь – він уже на посаді

      Із персональним авто.

      Може, не ті маю гени,

      Але скажу наперед —

      Не розраховуй… Бо в мене

      Закостенілий хребет.

БРЕХНЯ

      Весь час обдурюють мене

      І рідний люд, і рідна влада…

      Згадалось судження одне:

      Людська брехня – липка принада.

      Ми потонули вже в брехні,

      Згубивши гордість та чесноти,

      Свої достоїнства земні

      Змінявши на чужі банкноти.

      Не можемо без неї жить —

      Їй підставляєм лоба й плечі,

      Щоб полоскатись кожну мить

      В брудній, брехливій колотнечі.

      Розбивши гідності мости,

      Утверджуємо суть безбожну:

      Якщо збрехав для мене ти —

      То я й тобі збрехати можу.

      Збрехать, що плюнуть, – все одно…

      Не треба задавать питання.

      Брехню всяк сипле, як пшоно, —

      Без остраху і покаяння.

      Ой, думи рояться сумні

      І позирають в очі строго…

      Бо як в густій імлі брехні

      Знайти до істини дорогу?

ЗЛОБА

      В нас метушні, як в тих комах…

      Де загубились лад і спокій?

      Усі ми добрі на словах,

      Насправді – ми такі жорстокі.

      Ми злість ковтаєм, як вино,

      Нас бісить справедливе слово.

      І все, що Богом нам дано,

      Чомусь втрачаєм поступово.

      Шукаєм виправдань собі,

      Рука гріховна хрест тримає…

      Але неправді та злобі

      Немає виправдань, немає.

      Господь казав нам: полюби

      І розділи хлібину чесну…

      Коли ж ми зможем без злоби

      Цю заповідь в душі понести?

      Життя – суцільний лабіринт…

      Де вихід, а де вхід?

      І я блукаю не один

      У нім багато літ.

      І спотикаюся, і злюсь,

      Спиняюсь там і тут…

      Йду обережно, бо боюсь

      В глухий потрапить кут.

ХВИЛИНА ВИПРОБУВАНЬ

      Ось і прийшла випробувань хвилина,

      Мене пита: «Ти мужній? Доведи!»

      Усе