Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

не відсміяні сміхи,

      Ще не відмолені гріхи,

      Іще на землю і на лиця

      Не надокучило дивиться,

      Іще сльоза моя не прісна,

      Іще не виспівалась пісня,

      Не змовкло слово під дощем…

      І так – іще… іще… іще…

ГОРИТЬ СВІЧА

      В теплі і ніби не голодний —

      Пишу, бо ще звучить струна…

      В обіймах з музою сьогодні,

      А завтра – Бог єдиний зна.

      Горить свіча. І з чаєм кварта…

      І, зрозумівши часу біг,

      Не смію відкладать на завтра

      Те, що зробить сьогодні міг.

      Бо все в житті бува раптово —

      І згасне, вичахне тепло.

      Тому й підігріваю слово,

      Щоб стала пісня на крило.

      Уже бадьорі стихли кроки,

      Буває, сил не вистача…

      Спішу зробити щось, допоки

      Горить свіча, моя свіча.

СЛОВО ПРО РІДНУ МОВУ

      Тобі виламували руки,

      Тебе хотіли затоптать,

      Та слів твоїх високі звуки

      Красою вічною дзвенять.

      Молюсь тобі я, рідна мово,

      За тебе – в кревній боротьбі,

      Бо я народжуюся знову

      І воскресаю у тобі.

      Час перекреслить і забуде

      Усіх перевертнів й нікчем.

      А ти була і вічно будеш,

      Допоки на землі живем,

      Допоки сонце в небі світить,

      Допоки блискає зоря…

      Беріть цю мову в серце, діти,

      Із вуст пророчих Кобзаря.

ЧИ ВИБРАВ ПРАВИЛЬНУ ДОРОГУ?

      Чи вибрав правильну дорогу? —

      Не раз запитую себе.

      Оббиті об каміння ноги,

      І туга по душі шкребе.

      Але печалитись не хочу,

      Зневірі серце не віддам,

      Бо ще горять в любові очі,

      Бо вірю, добрі люди, вам.

      Було всього у власній долі,

      В дорозі, що у світ вела.

      Та я нікому не дозволю

      На неї лить отруту зла.

      Всевишньому я вдячний, звісно,

      Що в тім вертепі різних див

      Він залишив для мене пісню,

      Мене для пісні залишив.

ЖИТТЯ

      Живу, немов несу повинність, —

      Без задоволення та втіх.

      А може, в цьому старість винна?

      Чи я спокутую чийсь гріх?

      Літа біжать неспинним кроком —

      Аж обертом йде голова:

      Заснув, прокинувсь – з Новим роком!..

      І так не рік, і так не два.

      А далі що? Гадать не хочу,

      На жаль, відгадка лиш одна…

      Я словом душу залоскочу,

      Щоб посміхнулася вона.

      Бо так не хочеться в мінорі

      Свої викреслювати дні,

      Коли ще далі неозорі

      Ув очі дивляться мені.

      Коли радіють руки теплі,

      Як покладеш їх на траву…

      Всміхнуся… Бо іще ж не в пеклі —

      На цьому світі ще живу.

Я ЩЕ ІДУ

      Майбутнє – наче знаки запитання:

      Не передбачить і не відгадать…

      Та добре знаю – більше там страждання,

      Аніж