Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

хтось колись сюди заходив,

      І дім цей звеселяв когось…

      У хутірці, що біля броду,

      Життя чомусь перевелось…

      Нікому дім вже не потрібен,

      Хоча є стіни, стеля, дах…

      Та квіти вицвіли вже ніби,

      І проліта байдужий птах…

      Не прагну знатися багатим,

      Бо, видно, щастя не у тім.

      Я лиш боюся, щоб не стати,

      Як цей старий, забутий дім.

ХТО ВИТРЕ СЛЬОЗУ

      Тріскучі клятви, словеса та дії —

      Здаються ловкі, та у них брехня.

      Незрозумілі серцю гречкосія

      Придворний ґвалт, нікчемна метушня.

      А кожний хоче – іменем народу,

      Усіх святих приклеївши в девіз…

      Але від цього людям в нагороду —

      Велика дуля під саменький ніс.

      Всяк верещить: я батько правди, геній.

      Лиш я до правди знаю вірний шлях.

      Але, насипавши повненько у кишені,

      Зітре всі обіцяночки в очах.

      Ой цяцянка-обіцянка —

      Хай дурень радіє…

      Не купітесь на приманку

      Того лиходія.

      Лиш за тими й разом з тими

      Ми іти охочі,

      Хто Вкраїні од сльозини

      Витре тужні очі.

А МИ РОДУ КОЗАЦЬКОГО

      А в нас корінь козацький —

      Тож медівки налий,

      Нас не схопить зненацька

      Недруг хитрий і злий.

      Тож за вдачу крилату

      І за правду сповна —

      Перехилимо, браття,

      Дружній келих до дна.

      Хай неправда не коле,

      Хай всміхається дім.

      Тож по колу, по колу

      Братства чарку пустім.

      Пересилим незгоду,

      Зборем днини гіркі.

      Ми ж козацького роду,

      Ми такі, ми такі!

      Лихо з поглядом лютим,

      Не дивись у вікно,

      Бо по-нашому буде

      Все одно, все одно.

      Вдачу маємо горду

      І пісні в нас дзвінкі.

      Ми козацького роду,

      Ми такі, ми такі!

ХЛОПЕЦЬ ЗІ ЛЬВОВА

      На День перемоги львів’яни відмовились від червоних прапорів совітського поневолення

      Начищу до блиску нові свої мешти,

      Щоб дух кавалерський не тух.

      Я файну кобіту зустріну… А решту

      Не хочу казати услух.

      Я хлопець зі Львова, хлопак гоноровий,

      До мене під руку не лізь.

      Я вдачею спритний і гострий у слові,

      Сміхів накочу повен віз.

      Я з друзями гучно заходжу в кав’ярню

      І каву по-львівському п’ю.

      Мене не чіпай – бо затія ця марна —

      Принизити гордість мою.

      Не зли мене криком, брехливий москалю,

      До тебе не буде жалю,

      Бо я посаджу твою пиху на палю,

      У ватрі зухвалість спалю.

      Тож чуйте, лихі підлабузники злості,

      Не смикайте вибуху нить.

      Я можу тому полічити всі кості,

      Хто край мій захоче зганьбить.

      Хай бризкає слиною челядь нервова —

      На все в мене вистачить сил.

      Я