Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

знову,

      А святим образам

      Я низенько вклонюсь.

      Хай під нашим вікном

      Не сумує калина,

      Не засліпить очей

      Дощова крутія.

      Хай не ронить сльозу

      Від неправд Україна,

      Бо то мати твоя,

      Бо то мати моя.

ЗАПАЛІТЕ ВОГОНЬ

      Запаліте вогонь, щоб розвіяв пітьму,

      Щоб страждань наших випалив гнидь.

      Запаліте вогонь, бо колись і комусь

      Треба, треба його запалить.

      Запаліте вогонь, щоб уже не погас,

      Ми іще не сліпі, не німі…

      Запаліте вогонь, бо не можна весь час

      Жити нам у пітьмі, у ярмі.

      Запаліте вогонь, щоб очищенням був

      Від обману, брехні та незгод,

      Щоб спалив-спопелив наші біди й злобу.

      Світла вже зачекався народ.

ДО ЧОГО ДОЖИЛИСЬ?

      Боролися і бились,

      Та стихла боротьба…

      Кудись ті сили ділись —

      Лишилася ганьба.

      Сусід лихий повчає:

      «По-нашему гутарь».

      І духу не стачає

      Уникнуть злих покар.

      А «патріоти» гнуться,

      Свою міняють масть…

      До чого ж ти, матусю,

      До чого дожилась?

ЗБЕРЕЖІМО УКРАЇНУ

      Душить кривда серце знову,

      Стало ще сумніш.

      Не продаймо рідну мову

      За гріховний гріш.

      Ми кричали: «Нас багато!»

      Чом не стали в ряд?

      Не муруймо нашу хату

      На чужинський лад.

      Насварились ми доволі,

      Недруг лізе в дім.

      Не проспімо, браття, волі,

      Ой же – не проспім!

      Загубився поміж нами

      Дзвін єднальних слів.

      Не пускаймо в отчі храми

      Ми чужих попів.

      Чом козацьку нашу спину

      Кволість напина?..

      Збережімо Україну —

      Бо вона одна!

▲▲▲

      Щоб воля козацька не снилась мені,

      Щоб я був сліпим і до всього байдужим, —

      Купали мене у солоній брехні,

      Студили мене на морозяній стужі.

      Вбивали і словом, і лезом ножа,

      Щоб вуха не чули, не бачили очі.

      Але воскресає поволі душа,

      Вона не вмирає і вмерти не хоче.

      Хотіли, щоб я все забув на віку,

      Кидали мені кров’яної отрути.

      Хоч пив я, хоч пив я ту чашу гірку —

      І все ж рідну матір не можу забути.

      Ой, вічна жаго – Україно моя:

      Хто ми і для чого живемо на світі?

      До правди, до сонця повернутий я

      Лише у твоїм злато-синім суцвітті.

Я ЛІЗУ ВГОРУ

      Я лізу вгору… Не дивлюся вниз,

      Де прірва зиркає нахабним оком.

      З останніх сил чіпляюсь за карниз

      Надій, що опинились так високо.

      У рухові, в напруженні увесь…

      Ще кілька метрів – і вершини ложе.

      І в цім бажанні ближчать до небес,

      Надіюся, Господь мені поможе.

ДУША ПОЕТА

      Душа поета… Вічна таїна —

      Всі засміються,