Чотири шаблі. Юрій Яновський

краплина поту.

      – Але божевілля нам не треба, – ще тихше говорив Шахай, – експериментів нам не треба. Немає для чого плавати сотням тисяч людей у крові, міста і села хай живуть і відроджують землю. Не треба божевілля туди, де буяє велетенська надія. Надія охоплює нас, цілі мільйони людства здригаються, повертається на кін історії придушена, але жива нація, вже грізно й тривожно вітають її сурми. Хто сказав, що нам треба божевілля?

      – Заткни йому горлянку, Шахай, – анархіст показав Марченкові на Шахая, – хто він такий і звідки взявся?

      Марченко посміхнувся, на щоці у нього з'явилася червона пляма, – він хвилювався, потім подивився на анархіста так, ніби стріляв йому в вічі і зарані гидував дивитися на його вибитий мозок.

      – Говори, Марченко, – сказав він, – говори до краю, бо назавжди нам треба мати карту, і диспозицію, і прапор, і мету, говори.

      – Куди ви ведете Шахая? – анархісти знали, що «Марченко» говорить до них. – Невже ви думали, що Марченко не з'явиться вчасно і не розкриє йому очей на ваші махінації?

      Ті, котрі знали, що говорить сам Шахай, засміялися одне до одного. Панько Виривайло – «Швець заслужив, а коваля повісили», – сказав неголосно.

      – Заткни його, Шахай, – анархіст удав, що йому не страшно, – а то я сам його кінчу!

      – Ми ще й не починали, – обізвався Остюк журливо і вистрелив у стелю вагона.

      Електрика раптом погасла. Страшне око темряви полонило вагон. Панічний страх охопив усіх. Нечутно було навіть дихання. Все мовчало, бо ніхто не хотів притягати до себе мушки нагана. Секунди йшли і складалися в хвилини. Навкруги вагона був стукіт, брязкіт, співи полків і сотень. Чекати далі ставало неможливо. Секунди вилуплювалися з темряви, обростали нею, як волохаті, круглі опуки, гойдалися в повітрі, торкалися до облич людей у вагоні. Хвилини наростали, як чорні гори, волохаті, задушливі, що ховають кожний звук. Від того місця, де сидів поруч із анархістами Шахай, рипнув стілець. Легенький вітрець пройшов по вагоні – його відчули всі. За цим виразно клацнув курок револьвера і, раз повз раз, револьвер став стріляти, щоразу освітлюючи мінливим вогнем вибухів силует Марченка. З останнім пострілом – останнім в барабані – засвітилася електрична лампа, і всі побачили, що лежать вони на підлозі, притисши голови до неї, Марченко стоїть і тримає револьвера, з револьвера ще йде смердючий дим, місце Шахая порожнє, побите кулями, кулями побито вікно, на котрому перед цим викреслювалася голова Шахая, а сам Шахай стоїть позаду Марченка і, посміхаючись, каже:

      – Ти мене, Ничипоре Олександровичу, трохи не вбив. Анархісти – он, ліворуч!

      Тривогу просурмив Іван Виривайло. Серед темної ночі розтеклися звуки в чорну безвість. Набравши повітря в легені, Іван видихнув його все крізь мідяні вуста покірливої сурми. «По-спі-шай, по-спі-шай! До бор-ні по-спі-шай!» – виводив Виривайло, що нікому з сурмачів не міг поступитися цією честю – скликати партизанську армію перед очі Шахая, розбудити армію глупої ночі і почати організацію дисциплінованих полків