Чотири шаблі. Юрій Яновський

дешеве, – сказав Шахай Остюкові, під'їздячи конем до форту, де порядкував Остюк.

      – Дешеве, – погодився той.

      – Тільки ми задорого його віддамо, – устряв до розмови Панько Виривайло.

      – Одне те, що ми йдемо до бою з ворогами, котрі виграли світову війну, нас підносить на один рівень з ними. Нових людей народять нам степові плідні жінки, ми можемо гинути спокійно. Є один момент, коли птах щастя сідає на землю, – тоді його треба й ловити. Проґавиш хвилину – будеш чекати сотні років і носити на своїй шиї прокляття мільйонів.

      – Хапай, дяче, поки гаряче, – почулося від Панька, що стояв далеченько і ніби нічого не слухав, – або слави добути, або дома не бути. Утік – не втік, та побігти можна.

      Остюк глянув на Панька, потім на Шахая, з полегшенням засміявся.

      – Боже помагай! З ночвами на Дунай! – проспівав собі під ніс Панько, ніби виконуючи завдання – хвилювати Остюка і дратувати Шахая.

      – Жаль батька на мари – та треба, – в тон Виривайлові сказав Шахай, – смішки з попової кішки, а як своя здохне, то й плакатимеш!

      – Прости, Боже, цей раз та ще десять разів, а там побачимо, – серйозно і молитовно звернувся до когось Панько. Потім він весело застромив у землю лопату, котрою він копав, підійшов до Шахаєвого коня і фамільярно почав заплітати коневі гриву.

      – Мучить мене Галат, – тихо почав Панько, і його голос перервався, ніби вітер, – ти подивися на нього, батьку, який він страшний. Дай нам когось іншого, бо в Галата тремтять губи.

      – Ти думаєш, він боягуз?

      – Ми думаємо, що він хоробріший за нас усіх. Та в нього тремтять губи. Ти не уявляєш собі, батьку, як хвилюються бійці з його губів! Дай нам Остюка на нашу смерть, холодно з Галатом умирати.

      – Забудь усе, що ти мені сказав. Ти подивишся, як Галат скаже слово перед походом. Коли він хвилюватиметься, я поїду з вами сам.

      Панько мовчав, заплітаючи гриву Сірого.

      – Іди вже до панцерників, скоро вечір, і вам треба вирушати, – сказав Шахай і нокнув на коня. Він поїхав по фортах і траншеях, додивляючись до всього хазяйським оком. Скрізь кипіла робота. Сонце лежало зовсім на обрії, ніби воно лагодилося котитися землею, як велике червоне колесо. Дмухав по землі осінній вітер, дмухав просто в сонце, і врешті зіпхнув сонце за обрій. Довго горіли хмари вгорі, доки сонце котилося десь за землею і падало нижче й нижче. Хмари поставали рожевими, як пальці. На небі відбувалося театральне видовище, день померкнув, крізь потемнілі хмари пролилася (і ллється!) осіння холодна блакить, зірки ледве помітним миготінням з'являлися на небі, ніби наближалися до землі їхні вічні вогники.

      Шахай під'їхав до панцерників, що готувалися до прориву. Один за одним вилаштувалися панцерники. Паровози шиплять і чахкають. Люди метушаться перед вагонами, забігають досередини і знов вибігають. Бійці з розформованих п'яти панцерників стоять осторонь. Вони заздрять і водночас радіють, що не їм випала на долю перша можливість умерти. Вони вітають Шахая, коли цей зупиняє коня