Чотири шаблі. Юрій Яновський

голосно, щоб його почули командири панцерників, – хто ніколи не служив в армії, праворуч! Десять кроків – кроком руш!

      Одійшло біля сотні партизанів.

      – Запишіть їх усіх, – наказав Марченко, що до цього часу не випустив і пари з уст. Він почав розуміти наміри Шахая, йому стало досадно, чому це не прийшло йому раніш на думку.

      – У тебе залишиться шість панцерників, Галате, – решту доведеться розформувати. На кожному в тебе буде по гарматі, по два кулемети і по півсотні людей. Решту зброї й людей я розподілю по інших частинах армії. Треба оглянути панцерники, підсилити й відремонтувати одні, роззброїти і покинути другі. Я в тебе заберу ще Семена Виривайла до піхоти.

      – Шахай, – поворухнувся Галат, бачачи, що Шахай рушив уже йти до Остюкової кінноти, – не вбивай мене до краю – дозволь піти за тобою.

      – Добре, – почулося від Шахая з темряви, що була безпосередньо за світлом ліхтаря, – іди за мною і зрозумій все, що я робитиму.

      – Трохи соб! – закричав збоку Остюк. – Бригада, струнко!

      Його голос потонув у свисті його кінноти, у вигуках «слава!», у брязкоті шабель: так зустрічала кіннота Шахая й Марченка. Остюк сповістив Шахая, що кінноти в нього близько тисячі шабель, а точно – він не знає скільки; тих, що не служили ніколи в армії, у нього майже немає, – проте він може віддати сотню-другу в піхоту. Фураж є, патронів хватить. Остюк спокійно сидів на коні, за ним вчувалася велика маса людей, коней і ненаситних клинків.

      – Понімаєш, – сказав Остюк задумано, – я з ними, варварами, і море перепливу.

      Позаду його почувся сміх, сміх покотився й залунав далі лавами, і всі кіннотники засміялися з дотепу свого найстаршого бога. Шахай покликав Остюка до себе і поцілував його міцно в губи. По лавах пройшло шепотом – «поцілував… поцілував».

      – Остюче, ти великий кіннотник. Твої шаблі купатимуться в крові ворога. Ти як залізна стіна, Остюк! Спасибі, бригада!

      Ліхтар поплив далі по темряві, ще кілька ліхтарів снувало по боках, в темному полі за ліхтарями йшли командири партизанської армії далі, розмовляючи, радячись і не звертаючи уваги на осінню мжичку, на холодний вітер ночі.

      Вже зовсім світало, коли було сформовано піші полки. На чолі їх став сам Шахай, що називався ще Марченком. Полки мали по тисячі багнетів: Шахай надіявся розгорнути ці полки в бригади. До піхоти долучили з тисячу бійців кінноти, панцерників, гарматників – вийшов цілий полк. Це був п'ятий залізний. Взагалі, всю армію Шахай побудував так, щоб у кожну хвилину прийняти до лав нові й нові партизанські сотні. Залізні каркаси полків, сотень та батарей було розраховано, вони не ламалися й не гнулися, коли знаходились зайві завзяті бійці для сотень, батарей і полків. Чужі люди ставали частками армії, вони швидко ставали солдатами, дисциплінованою машиною ентузіазму. Під Успенівкою така організація блискуче витримала іспита – вона закликала до себе масу неорганізовану і невивчену, поставила поруч себе в бою, і маса билася на совість, не відступаючи й не зариваючись, вмирала,