Пандем. Марина и Сергей Дяченко

що я вирішую, який день у тебе адаптаційний, а який навчальний… І що ти робитимеш… У тебе є, по-перше, мати, і тільки по-друге…

      – Батько в нього теж є, – похмуро відгукнувся Сашко. – І припиніть істерику, ви всі. Це колективне потьмарення свідомості… Пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого? Тоді було так само, та скоро минуло. Я думаю…

      Він замовк, слухаючи Пандема.

      – Добре, – сказав Шурко невідомо кому, та навряд чи матері. – Ну добре.

      Олександра мовчки встала й вийшла – вибралася – на кухню. За нею пішов Сашко – пройшовся, за Кімовим прикладом, по дивану вздовж стіни, взяв слухавку, набрав три короткі цифри.

      – Сашко, ти пожежників викликаєш?

      – «Швидку», – повідомив Сашко крізь зуби. – Ч-чорт… У тебе що, телефон… Ти що його спеціально відрубав?!

      – Це в тебе істерика, Сашуню, – цілком Олександриним голосом сказала Лерка. – Візьми мобілку й подзвони у «швидку»… Якщо хочеш.

      Сашко знову лайнувся і витяг телефон з внутрішньої кишені. Набрав «один-нуль-два», довго слухав відповідь, сердито скинув дзвінок:

      – Змовилися всі?! Ч-чорт…

      І вийшов у коридорчик, і звідти почулися поперемінно його напружені питання – і неголосні відповіді Олександри.

      Ярина сиділа, напівзаплющивши очі, поклавши руки на живіт. Усміхалась, але не так, як Лерка; Яринина усмішка була спокійна, умиротворена, щаслива.

      – Яринко?

      – Усе нормально, мені добре…

      Дарина стояла в кутку, впершись лобом у стіну, й швидко бурмотіла собі під носа:

      – Добре, добре, так, аякже… Авжеж… Так, авжеж…

      Костя сидів там, де й сидів, дивився в порожню тарілку, недовірливо супився, чесав брову, робив гримаси й жив таким багатим внутрішнім життям, що якби ця картинка потрапила на екран, то Костя б прославився як неперевершений комічний актор. На лихо, всі в кімнаті були такі заклопотані собою, що мовчазна Костикова реприза пропадала марно.

      Мама й тато сиділи пліч-о-пліч, іноді мовчки перезирались, іноді невпевнено всміхалися; тато схопився було за голову, але засоромився й руки опустив. Мама облизувала губи, коли-не-коли мацала шию й потилицю, лікті, коліна, кісточки, живіт. Потім сказала раптом тихо-тихо:

      – Кімчику… поміряй мені тиск.

      Манжета лежала в шухляді комода за татовою спиною. Тато (хоч ніяк не міг про це знати) без усякого прохання повернувся на стільці й насилу вийняв коробочку з вимірювальним причандаллям:

      – Я сам…

      – Сто двадцять на вісімдесят, – сказав Кім.

      Хвилину всі слухали шипіння повітря, яке нагніталося в манжету. Писк автоматичного манометра, потім знову писк; мама недовірливо дивилася на шкалу.

      – Сто двадцять на вісімдесят, – сказав тато. – Пульс шістдесят п’ять.

      – Що, тепер завжди так буде? – недовірливо запитала мама.

      – Кіме! – Костя несподівано встав. – Візьми яку-небудь книжку з полиці, будь-яку… Ні, не ту! Ту, що правіше! Читай сторінку вісімдесят другу згори…

      – «…от я й запитаю зараз у нього, за скільки він подарував…» – почав